Читати книгу - "Поцілуй Першим, Ольга Манілова"

У Василькові доведеться затриматися, тому що дві консалтингові групи, які працюють на Кулака, розгортають діяльність небаченого масштабу для селища.

Статут ми затверджувати будемо явно довго.

Їм це на руку, поки вони ще не пройшли дві останні інстанції.

Їм вигідно затягувати час. Сподіваються, що я видихнуся і здамся.

Звісно, я не здамся, але видихатися вже починаю. Із грошима катастрофа, і зависання в селищі порушило всі мої плани.

Але якщо дам слабину — то це все.

І мер прогнеться, а потім кам'яноголовий Кулак і громаду окрутить.

Вони готують благодійний концерт на земельній ділянці просто завтра, і від такого дешевого фокусу перед очима іскри спалахують. Ще й попередили мене в останній день. Ну, щоб не лізла.

Ось, виявляється, навіщо Єгор Лін тут, і він теж промовчав.

Біля Готелю щось багато нервових людей носиться. Дізнавшись останні новини, прямую до місця події.

Хтось уночі обстріляв порожні торгові площі в центрі. Усе скло перебите — цю частину будівлі теж відреставрували, але ще ніхто не в'їхав. "Все по 15" знаходиться неподалік.

Уздовж розбитого скла збираються люди, а мер витирає піт із чола. Похмурий Кулаков теж маячить у кінці вулиці.

Жінки, що обмахуються газетами і флаєрами, пліткують і скоса поглядають на біса. Поруч із ним тусуються кілька мужиків вельми специфічної зовнішності.

— Ще не встиг нічого відгрохати, а вже маємо! Все обгадив, — лунає у мене за спиною голос і я впізнаю Матвія, директора дитячого будинку.

З ним у мене добрі стосунки, але ми стали рідше спілкуватися. Уся ця історія з комплексом перекрила підготовку до ремонту. Матвій самоусунувся від дилеми щодо будівництва, як він завжди робить у проблемних питаннях.

Директор дитбудинку — не любитель конфліктних ситуацій.

— Нелюд, — підсумовує він, маючи на увазі Кулака.

Я збираюся відповісти, але тут бачу Міру Никонівну. За деякий час директор дитбудинку начебто смикає мене за лікоть, але я відволікаюся від розмови з подругою не одразу. Обертаючись, не можу його знайти.

— Я буду у відпустці місяць, — раптом бурчить Матвій звідкись збоку.

— А, добре, — відгукуюся я.

Вулицею насилу крокує Сергій Степанович, і більша частина присутніх напружується.

Літній корчуватий чоловік із косими сивими вусами — місцевий лиходій. Ні, не злочинець, і не хуліган, і не п'яниця, і навіть не пліткар.

Сергій Степанович володіє більшою часткою власності у Василькові, і протягом десятка років псує всім нерви. З ним ніхто і ніколи не може домовитися з першого разу, і він ні з ким не спілкується по-дружньому. Також він, як Скрудж, сидить на мішках із грошима, а сам живе в чи не найгіршій хаті селища. І купує все тільки за знижкою.

Розстріляні вітрини належать саме Сергію Степановичу.

— Ну, казав же вікна заморські — до лиха, — мерзотно обурюється він у бік однієї з жінок. — Удумали ви всі!

Кулак і його бритоголова свита вже пересунулися ближче до центру вулиці, заволодівши увагою роздратованого мера.

Один із будівельників, що палить неподалік, спльовує на землю і не соромиться у висловлюваннях:

— Та всі знають, хто це зробив. Ще й розслідування хочуть! Довго доведеться кумекати, ага. Зовсім людей за дурнів тримають.

Добра половина городян коситься на Кулакова. Він обводить натовп байдужим поглядом. Мер щось там белькоче, намагаючись виправити ситуацію. Хоча всі чули сказане і вловили підтекст.

Насмішкувато видихнувши, я усе-таки не втримуюся від фиркання.

— Та це смішно взагалі! Навіщо йому скло стріляти? Дурниці не розповсюджуйте.

Будівельник навіть не обертається в мій бік і заходить у сусідню будівлю. Деякі містяни зі мною згодні, а дві жінки бурхливо протестують.

— Ну так, це ж просто порожні магазини! — заявляю я їм. — Геть нісенітниця, серйозно. Дивний обстріл якийсь.

Дивлячись на мене безперервно, Кулак намагається приховати здивування. Мабуть, думає, що я підлабузнююся. Нехай уявляє що завгодно, але я з тупістю і несправедливими звинуваченнями погоджуватися не збираюся.

Навіть якщо вони стосуються цього біса.

Одна з товарок продовжує сперечатися, але я лише закочую очі.

Дорогою до магазину Міри Никонівни він наганяє мене.

— Лін сказав, ти на підготовку концерту не йдеш.

Мені доводиться зупинитися, хоча останнє, що хочу робити — розмовляти з Кулаковим. Ще й посеред вулиці.

Хоча. Посеред вулиці точно краще, ніж наодинці.

Серце наганяє удари. Господи, як же ненавиджу ці сплески. Вони тепер переслідуватимуть мене, варто Кулаку вдихнути в моїй присутності?

— Ні, — бурчу і волосся поправляю. — Точніше, так. До кінця підготовки під'їду, і може на концерт залишуся. Лін сказав, сцену встановлюють далеко від кордону.

Дивлюся на нього вичікувально.

— Ага, — відгукується і рукою вказує на дрізки, що залишилися позаду. — Це взагалі радянськими патронами похуярили. Камер тут, звісно, ніде немає.

— Я знаю, що це не ти, — наїжачуюсь, а потім спокійніше зітхаю. — От і встанови камери.

Збираюся крокувати далі, але він перехоплює мене за зап'ястя. Дивимося удвох на його долоню, що повністю поглинає мою кисть.

Подумки я вже відвела руку назад, але в реальності стою і не ворушуся. Не можу. Шкіра не дозволить позбавити її джерела задоволення. Чистого, безперервного й бурхливого джерела.

Кулаков відпускає моє зап'ястя через якийсь час.

— Звідки знаєш, що не я? — запитує він і його неотесаність вражає. Іноді Василь проковтує частину звуків — ніби через погану дикцію — і зараз один із таких моментів.

— Від верблюда, — глузливо нахиляю голову вбік. — Навіщо це тобі? Я ж кажу, дивно все якось.

— Це так, дивно.

Йому час розвертатися і йти назад, бо братва з мером очікують біля місця події. А мене — Міра Никонівна.

Але відразу Кулак не йде.