Читати книгу - "Авантюра XL"

ну, на війну. в Оахаку.

мовляв, якщо переможеш, видам за тебе доньку.

воїн таки переміг, але тим часом

батько сказав принцесі, що її коханий загинув.

та від туги кинулася з урвища.

її коханий повернувся, дізнався, що сталося,

розлютився, порубав багато нечестивих,

включно з татусем коханої,

та врешті й сам загинув у бою.

і от боги вирішили: хай хоч по смерті

кохані будуть разом.

і перетворили їх на дві гори. хоча б тепер поруч.

він — Попокатепетль, «курна гора».

вічно куриться, а часом і досі

від люті вибухає, жбурляє в небо камінням.

вона — Істаксіуатль, «біла пані».

справді, досі видно, як вона спить, лежачи на спині:

обличчя, високі груди та підведені коліна.

в обхід урвищ, між дедалі рідшими деревами,

потім дедалі рідшими кущами

ми з Рікі дерлися й дерлися, спершу на двох,

а потім і рачки, хапаючись за траву,

аж поки краєвид

раптом не розгорнувся

попід нашими ногами. ну, відомо:

дивишся праворуч — тваю мать,

дивишся прямо — просто здець,

дивишся ліворуч — Попокатепетль!

хмари вже далеко внизу, клаптями понад лісом,

а під ногами тепер уже тільки вулканічний ґрунт,

а вершина Курної гори, як і годиться,

пускає люлькою дим у небеса,

дим змішується з верхнім шаром хмар

у дзвінко-блакитному прозорому небі.

дихати тяжко, уже навіть сидячи. не тільки на ходу.

ми вперше з’їли по жмені граноли,

погризли шоколаду й запили водою з джерела.

Рікі й далі йде попереду та чекає на кожному відрозі,

хоча й він рухається вже значно повільніше.

і крім нас — лише колібрі, швидкі, наче мухи,

над яскраво-червоними квітами

поміж рідких зелених плям короткої густої трави

на попелястому тлі місячного ґрунту.

чи то спустився туман, чи то ми піднялись у хмару.

невиразний силует Рікі — за п’ятдесят метрів попереду,

окремі камені — черепи тольтекських брухо (чарівників)

посеред долини голів.

і відсутність часу.

Рікі з палицею та в бандані, наче дон Хуан,

сидить на камені в позі Великого Орла, не дихає.

колібрі шмигають під ногами.

далеко не видно.

і це триває вічно.

в заглибині — струмок, навколо — зелена пляма

із червоними зірками.

так гарно, що мені хочеться плакати.

цим шляхом ідуть духи в інший край. це Ікстлан.

глибоко розумію, всім тілом відчуваю,

що магія ніколи й нікуди не зникала,

що диво завжди навколо нас,

хоча ми не завжди налаштовані його сприймати.

розумінню допомагає сп’яніння від браку кисню.

* * *

я йду повільно-повільно,

не дихаю —

але Рікі, побачивши зайця, скидає сумку, улюлюкає й біжить услід, на ходу виймаючи з-за пазухи рогатку. «він і справді божевільний, цей Рікі!» як він біжить? як він летить у безповітряному просторі?

дивлюсь із утомленим захватом.

минає час, мине і вічність.

і хмара залишиться внизу,

і Рікі лежатиме вже на хребті гори,

сумка під спиною, руки за головою,

на вузенькій смужці, на стежці,

поміж двох глибочезних проваль,

а по інший бік одного з цих урвищ,

на іншому відрозі, за кілька кілометрів —

малесенька цяточка будки рятувальників,

макове зернятко в чотиривимірному безмежжі.

і вже так близько — льодовик на підході до вершини,

і в нас тут тихо і спокійно, ані подиху вітру,

холодна, але ласкава беззвучність —

а там, нагорі, — там лють:

і видно кожну сніжинку в хмарі снігу,

що його вітрисько здуває з того боку через край.

і кидає в провалля.

і ми дрібні, ми — цятки.

і все таке велике,

аж запирає дух

від німого відчуття.

це не страх і не захват,

це — переповнення.

позалюдське. усе живе. гора жива, каміння живе, вітер живий, сніг живий, і кожна окрема сніжинка також жива, хмара жива, кожна крап­лина в ній та кожна крижина в ній — жива,

і все дихає,

крутиться, пульсує, вібрує.

ми ставили камінь на камінь,

щоб бачити шлях назад одним із відрогів поміж урвищ,

аж поки сіли під льодовиком.

і тихо пішов сніг.

ми розклали намет і трохи поспали.

змерзли, прокинулися.

вилізли на білу, але дуже рельєфну надреальність.

залишили намет і рюкзаки,

подерлись останнім схилом.

вершина зблизька виявилася піком,

і гравій, змішаний із льодом,

обсипа́вся під руками й ногами.

наш намет став уже цяткою,

коли Рікі сказав:

— слухай, я геть п’яний. ти йди далі, якщо хочеш.

у мене після сну відкрилося друге дихання,

тож я ще п’ятнадцять хвилин дряпався на одному місці,

камінці з шурхотом сунули вниз по схилу,

а я не просувався.

залишалося всього метрів двісті по висоті.

але все одно довелося б іти через льодовик,

де вітрюган переносив і скидав у прірву купи снігу.

у напіврозвалених слизьких чоботах —

ні! есть у нас ещё дома дела,

тому ми стали спускатися.

і тут головне — терплячість.

ясно, що шлях назад ми загубили вже за годину,

й обходити довелося третіми дорогами,

впираючись в урвище

і знову вертаючись догори,

пробуючи новий варіант.

нижче стало легше,

бо ми йшли вздовж струмків,

обходячи місця, де вода падала вниз

із десятиметрової висоти, —

і заночували вже під першими деревами,

де все бодай сумісне з людськими вимірами.

а вранці

Рікі зварив у знайденій каструлі

весь шоколад, який лишався, —

і як же ми бігли назад,

до людей, до людей, до людей!

я був просто, просто щасливий,

побачивши в обід першу хатинку.

а тепер-от хочеться в Гімалаї чи на Марс. ну не триндець?

8

після повернення виявилося, що нас виселяють.

між Момо з Сімоном і нашими господарями

стався конхвлікт.

ну, з Момо все зрозуміло: песимізм.

а Сімон кілька разів щось не те казав

про котів однієї з мешканок будинку:)

цього разу Момо (а не Сімон)

знайшла інше місце,

і я з почуття солідарності

офіційно переїхав

разом із ними двома,

хоча, звісно, кожної другої ночі

й далі ходив до своєї подруги

вчити іспанську.

ми з Рікі напланували разом поїздити Мексикою,

поїхати, наприклад, до Мідного каньйону.

раніше ми з Сімоном урочисто обіцяли один одному,

що між нами не стане жодна жінка,

але раптом він мене приревнував до хлопця

й образився, що я його ставлю перед загрозою

залишитися сам на сам із Момо.

утім, Рікі таки поїхав до батьків,

поки мене десь носило,

і я потім дізнався, що Сімон, до його честі,

дав цьому сковородинцеві трохи грошей

на дорогу автостопом до Хуареса,

бо ж там три дні шляху.

* * *

ми стали жити з Момо та Сімоном

у кооперативі імені Панчо Вільї.

хто не в курсі, Панчо — такий собі

Робін Гуд-революціонер,

який зі скромних бандюків

вибився в народні герої.

я потім чув захопливу пісню про те, як Вілья

самотужки напав на США, і Вудро Вілсон

послав війська його шукати, але відомо:

лови вітра в пустелі.

а «Незалежний народний фронт Франсіско Вілья»

тепер робить класну справу.

незаможні люди захоплюють собі незайняту землю,

будують власними силами будинки

й живуть автономно,

з часом і легалізуючись.

отам ми й оселилися.

там же водночас жив під час перебування в Мехіко,

тобто тоді ж, коли й ми,

сам субкоманданте Маркос.

зрозумійте правильно, жодного культу особистості;)

це радше як жити під одним дахом

із Фантомасом. або навіть із Бетменом, о!

ми обговорювали з місцевими теорії про те,

що Маркос безсмертний,

бо він у масці і йому все пох.

може собі існувати в кількох примірниках.

власне, як казав він сам:

Маркос — це ти.

оригінал,