Читати книгу - "На твоєму боці, Уляна Пас"

– На що витріщилася? – цідить невдоволено. 

– Що? – у перші секунди не розумію, що це за агресія така, але на допомогу неочікувано приходить Дан. 

– Не зважай на нього, Лізочко! Ян встав не з тієї ноги. Можеш зі мною поговорити, – заявляє біля самого вуха. 

На щастя, дзвенить дзвінок, і я хапаю свою сумку. Залишатися тут не хочу. Ці двоє якісь дивні. Один постійно тішиться і набридає з підкатами, а інший дивиться на мене так, наче я – його найбільший ворог. 

Хлопці відволікаються на моїх одногрупниць, які вирішили підійти познайомитись, а я тим часом встаю з лавки і йду до виходу. Яке ж здивування мене чекає, коли біля дверей мене наздоганяє Ян… Так-так, це він! По очах бачу!

– Чого стала? Виходити будеш? – цідить сердито, і я його пропускаю. Дан залишився на своєму місці й тепер роздає компліменти дівчатам, а от Ян пішов.

Все-таки вони різні, і тепер я це добре розумію. Якщо розібратися, то можна визначити, з яким хлопцем я зустрічалася у ресторані чи гуртожитку.

Так, стоп! Це що виходить? У першу нашу зустріч, коли я приїхала захистити подругу… під роздачу потрапив не Дан? От блін… Тепер зрозуміло, чому Ян мене ненавидить. 

Студенти потроху виходять на вулицю і розходяться хто куди. Я ж сідаю на лавку і думаю, що робити далі. Треба знайти якийсь підробіток. Післязавтра субота і на мене чекає безсонна ніч у клубі, а що робити ці два дні?

У сумці дзвонить телефон, і я дістаю його звідти. Бачу, що це тато, і бажання відповідати різко зникає. Невже зібрався вітати мене з початком навчального року? Навіщо йому це? 

– Слухаю! – таки відповідаю, тому що знаю: якщо буду ігнорувати, тато може і сюди приїхати. А я цього не хочу. 

– Привіт, доню! 

– Привіт! – схоже, у татка чудовий настрій. Може, спробувати його зіпсувати? 

– Як ти? Розпочалося навчання? – питає.

– Ага. Все, як завжди, – кажу. – А що? Яка причина твого дзвінка? 

– Я не можу скучити за донькою? – питає, а я не можу втриматись і закочую очі до неба. Саме в цей момент поруч проходить Дан з моєю одногрупницею Олею. Швидше за все, він сприймає мій жест на свій рахунок, тому що задоволено підморгує. Він навіть двері для Олі відчиняє, і вона сідає у червоний спорткар. Ну ось, тепер зрозуміло, де чия машина… – Лізо! Ти мене чуєш?!

– Чую! – бурчу і знову повертаюсь думками до батька. – То що ти хотів?

– Зустрітись, – заявляє, а я не можу втриматись і голосно фиркаю.  

– Навіщо? 

– Послухай, Лізо… 

– Я пізніше тебе наберу. У мене зараз немає часу! – першою закінчую розмову і йду за Яном, який вийшов слідом за братом, до його автомобіля. 

Знаю, що не варто, адже цей хлопець не оцінить моїх старань, але я розумію, що варто вибачитись. Все-таки це не він мав отримати по обличчю… 

– Яне! – кричу, і він зупиняється. Повільно повертається до мене і розглядає порожнім поглядом. Мовчить і чекає на продовження. – Я хотіла попросити вибачення. Я тільки зараз зрозуміла, що сплутала тебе з братом. Це він мою подругу спокусив і кинув. 

– Проси, – заявляє і ховає руки в кишені штанів. Дивиться на мене своїми гарними очиськами та чекає чогось, а я розумію, що дарма його зупинила. Знову подумає, що я за ним бігаю. 

– Ну… вибач, – кажу і почуваюсь повною ідіоткою. 

– І все? – фиркає. – Я, взагалі-то, по обличчю отримав. 

–  Я ж не знала, що вас двоє! – бурчу і розумію, що треба вшиватись. – Пробач. Я краще піду. 

– Зажди! – цього разу мене зупиняє Ян. Я не можу зрозуміти, що він надумав, тому що очі його залишаються холодними. – Сідай! Поїдемо в одне місце! 

– Яке місце? – збентежено питаю.

– Багато запитань, Лізо, – невдоволено заявляє. – Ти ж хочеш, щоб я тобі пробачив, чи ні? 

Киваю на знак згоди, і мені здається, що Ян усміхається. Ледь помітно, але все ж… 

Мабуть, я таки ідіотка, тому що сідаю в його автомобіль, хоча уявлення не маю, куди цей хлопець мене повезе.