Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

Ти мене переслідуєш?

© Варвара Любомирова

В академії Кирила знову немає. Чим же він займається? Обхідними шляхами дізнаюся у Чарушина, що й на тренуваннях із баскетболу Бойко з листопада не з'являвся. Уявляю, як через це психує вітчим. Він же хворий! Саме Ренат Ільдарович вбив Кіру це нездорове переконання - завжди бути в усьому першим. Я особисто це неодноразово чула. Хоча прожила в їхньому будинку якихось три місяці. А Кіра ж ламали з шести років... Якщо він хоч у чомусь показував недостатньо чудовий результат, вітчим карав його фізично.

Я не хочу жаліти Бойка. Мені має бути все одно. Але, всупереч усьому, знову думаю про нього добу безперервно.

- То чому ми повинні говорити Валентині Миколаївні, що провели цю ніч у тебе, а в п'ятницю ти в нас будеш? - допитується Олена, поки ми втрьох спускаємося вниз Потьомкінськими сходами. Дівчата, як і я, рідко вибираються з нашого академмістечка, але, на відміну від мене, чудово орієнтуються в Одесі. - Ну, що мовчиш?

- Ну, тому що... - замовкаю, тому що в цей момент мені доводиться різко зміститися, щоб пропустити хлопця, який біжить вгору. - Господи, скільки тут народу! - видихаю на емоціях, притискаючи до грудей долоню.

- Не відволікайся, - сміється Катя. - Розповідай!

- Давайте вже спустимося і де-небудь нормально поговоримо. Там неподалік є якесь кафе?

- У парк підемо! - виносить рішення Олена.

І щойно ми опиняємося там, розпитування продовжуються.

- Загалом... - зітхаю я, переводячи погляд з однієї подруги на другу. - Кір мене переслідує.

- Бойка? - дивується Катя. - І що йому треба?

- У нас була в минулому безглузда суперечка. Я програла і мала провести з ним тридцять три дні.

- У якому плані? - тепер здивування з'являється і в очах Олени. - Що означає "провести з ним"?

- Ну... - чомусь ніяковію. - Насправді нічого такого... Просто разом тусити, - від хвилювання надто бурхливо жестикулюю. Помічаю це, але вдіяти нічого не можу. - Розважатися, ходити в клуб, кататися на машині, розмовляти, дивитися фільми... - перераховую все, що спадає на думку. - Загалом, робити все, що можуть робити разом друзі.

- А ви друзі? - хмикає Катя.

- У тому-то й річ, що ні... Але я ж тоді хотіла з ним потоваришувати. Ось і придумала цю нісенітницю.

- Ну-ну, і що тепер?

- Ну і Бойка це пригадав!

- Ого! - видихають дівчата в унісон.

І притихають. Я й сама мовчу.

На півдні кінець травня - практично літо. На мені джинси і футболка, але по шкірі раптом біжить озноб. Розтираючи плечі долонями, неусвідомлено повертаю голову вбік і ціпенію. У кінці алеї спиною до мене стоїть Кирило. Він не один, у компанії дивних чоловіків. Дивних, бо виглядають вони, як закінчені злочинці.

- Це... - шепоче Катя.

- Тихо, - обриваю її я.

І в цей момент Бойка обертається. Маже по мені поглядом, відводить його трохи вбік і різко повертає. Застигаємо, і, здається, все навколо теж пригальмовує. Навіть моє серце, гримнувши, завмирає. Чекаю, що він привітається або хоча б кивне. Але ні. Через секунду Кір просто відвертається. Ще якийсь час щось обговорює з чоловіками, а потім вони розходяться в різні боки. І Бойко йде, так жодного разу більше на мене не глянувши.

- Дуже дивно, - озвучує Олена мої думки.

Мене чомусь засмучує ця ситуація. А ще виникає абсолютно непотрібне мені хвилювання.

Що за люди? Навіщо він із ними? Чим займається?

Настрій зовсім пропадає, і ніяк не вдається його повернути. Я б узагалі додому поїхала, але незручно скиглити й псувати прогулянку дівчатам. Тому мовчки блукаю за ними містом, поки вже затемна не опиняємося в Луна-парку. Тут я вже хочу сказати, що не люблю свідомо вганяти себе в стан стресу і тому проти навіть "Колеса огляду", але в якийсь момент розумію, що мені набридло бути не такою, як усі.

Особливо коли Катя уточнює:

- Усе нормально? Висоти не боїшся? Будемо кататися?

- Так, звісно! Усе нормально!

Щоб продемонструвати свою готовність, швидко оплачую і першою забираюся в кабіну. Сідаю, відвертаюся в протилежний бік і непомітно переводжу подих. Стоїмо на місці, а мене вже потряхує.

А якщо мені стане погано нагорі? Якщо я втрачу свідомість? Якщо впаду? Якщо клята кабіна зірветься?

Коли поруч опускається хтось із дівчат, навіть не реагую. А потім... Колесо починає рухатися, я приглушено скрикую і машинально хапаюся рукою за сусіда. Тоді й розумію, що це не Олена, і не Катя. Мою долоню ловить велика, трошки шорстка й гаряча рука. Різко повертаюся, коли наші пальці сплітаються.

- Ти мене переслідуєш? - насилу із себе видавлюю.

Бойко усміхається. А я застигаю. Давно не бачила цієї посмішки. Серце тужливо стискається і критично прискорюється.

- Те саме хотів запитати в тебе вдень.

- Я? Тебе? Переслідувати? Ще чого! Уявив!