Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

Уральським гірничо-металургійним центром, а найбільше поширення припадає на Лобойківський, Інгуло-Красномаяцький та Кардашинський центри металообробки[358]. Такі матриці виготовлялися з різних порід м’якого каменю — тальку, сланцю, вапняку, пісковику. Здійснивши комплексний аналіз значної серії кам’яних ливарних форм, петрографи дійшли висновку, що базовим джерелом сировини, головним чином тальку, за бронзової доби було Криворіжжя[359]. Населення України високо цінувало кам’яні ливарні форми, прирівнюючи їх, судячи із численних скарбів, за вартістю до металевих виробів. Для різьблення негативів використовуються усі грані кам’яних брусків, кожна вільна ділянка. Особливо це стосується матриць, знайдених у лісостеповій смузі.

Крім матриць, до речей, пов’язаних із ливарним виробництвом, відносяться ллячки, глиняні ложки — розливачки металу та конічні сопла-рурки. Названі пристосування трапляються головним чином у похованнях степової смуги і фігурують у комплексах із керамічними ливарними формами.

Бронзова доба позначена постійним зростанням кількості металевих виробів, зміною асортименту — від дрібних ножів, шил та прикрас раннього періоду до втульчатих сокир, тесел, гаків, долот, стамесок, декоративного оздоблення металом культового дерев’яного посуду у носіїв розвиненої катакомбної культури. До найпростіших спіральних прикрас із дроту додаються солярні медальйони, стрижневі підвіски, литі біконічні намистини тощо. Ще більше бронзових виробів побутувало у племен бронзового віку Закарпаття, безпосередньо пов’язаних із Трансільванським гірничо-металургійним центром. Тут виявлено велику кількість скарбів бронзових виробів. До складу таких знахідок входили знаряддя праці, зброя, прикраси. Серед знарядь пращ слід зазначити сокири, тесла, ножі. Зброя репрезентована двообушними сокирами, мечами, кинджалами (рис. 173). Гарнітур прикрас складався із різноманітних шпильок, підвісок, медальйонів, нашивних бляшок тощо. Бронзові ж вироби лісостепу України представлені майже виключно прикрасами. Така ситуація зумовлена тим, що населення правобережного лісостепу, власне праслов’янське, місцевої металургії на середину II тис. до н. е. практично не мало. Про це свідчать як мала кількість бронзових виробів узагалі, так і відсутність місцевих ознак ливарного виробництва. Знайдені прикраси за формами, типами та технологічними особливостями тотожні виробам Трансільванського гірничо-металургійного центру. Хімічний склад металевих виробів із Войцехівського могильника, Гуляй-Города, Дитинчів та інших пунктів вказує на те, що вони виготовлені з міді південно-західних гірничо-металургійних центрів[360]. У північних регіонах лісостепу металевих виробів було мало взагалі. Навіть на таких добре досліджених поселеннях, як Пустинка, Мошни, майже не знайдено бронзових речей. Отже, метал був дорогим, вироби з нього берегли, а металевий брухт не викидався, а йшов на переплавку і відливку нових предметів.

Рис. 173. Бойові та робочі сокири карпато-трансільванського походження. Журавлинський скарб.

Ситуація, яка спостерігається у другій половині II тис. до н. е. у степовій смузі, істотно різниться від змальованої вище. Тут функціонують згадувані вище центри металообробки. Серед них особливою продуктивністю відзначався Інгуло-Красномаяцький. Виявлено скарби бронзових речей та ливарних форм, пов’язані із цим центром. Територіально та хронологічно він збігається з ареалом поширення двох розвинених археологічних культур — Ноуа та сабатинівської. Для продукції Інгуло-Красномаяцького центру, яка відпивалася у кам’яних ливарних формах, показові кельти кількох типів, серпи, кинджали, сокири із закраїнами, вістря до списів, ножі з кільцевим упором, шпильки, браслети, бляшки, гудзики тощо. На місцеве виготовлення усіх цих речей указують як знахідки комплексів ливарних форм, так і матеріали розкопок селища Острівець на Середньому Дністрі, де виявлено рештки бронзоливарного виробництва[361]. Хімічні аналізи свідчать, що переважна більшість сировини, і не лише міді, а й олова, надходила до Інгуло-Красномаяцького центру з родовищ Карпато-Балканського ареалу. Звідси ж запозичені окремі форми кельтів, шпильок, антропоморфних підвісок, серпи з отворами в основі. З часом простежується вплив Інгуло-Красномаяцького центру на лісостепових сусідів та племена степового Лівобережжя і далі на схід, що яскраво підтверджують знахідки Райгородського скарбу на Луганщині та Сосновомазинського у Саратовському Поволжі.

Високою продуктивністю відзначався згадуваний Донецький гірничо-металургійний центр, пов’язаний із гірничовидобувною та ливарною практикою носіїв зрубної культури. На ранньому етапі його існування у глиняних формах відпивалися провушні сокири, серпи, ножі так званого зрубного типу, тесла, вістря до списів (рис. 174). На пізньому етапі, гарно репрезентованому виробами Лобойківсько-Головурівського осередку металообробки, замість провушних сокир з’являються кельти, а ножі зрубного типу поступово замінюються ножами з кільцевим упором. Відпиваються також вістря до списів, серпи, бритви. Поряд із глиняними на пізньому етапі використовувалися і кам’яні ливарні форми. Із Новомосковського району на Дніпропетровщині походить скарб ливарника загальною вагою 40 кг, який складався із злитків міді та двох серпів[362]. Прямі ознаки металургійного виробництва виявлено на поселеннях іраномовних носіїв зрубної культури Усове Озеро, Проказіне 1, Калинівка, Токівка, Ковпаківка та ін. Глиняні ливарні матриці знайдено на селещах уздовж течії Сіверського Дінця (Капітанове 1, Іллічівка, Усове Озеро) та його правої притоки Бахмутки (Пилипчатине). Важливо зазначити, що ливарники Донецького гірничо-металургійного центру забезпечували потреби у сировині та готових виробах не лише своїх іраномовних одноплемінників у степовій та на півдні у лісостеповій смугах, а й праслов’янські та прабалтські племена північного лісостепу та Полісся. На це вказує велика концентрація металевих виробів східного та південно-східного походження у Київському Подніпров’ї. Серед них переважають знаряддя для обробки землі (мотики), збирання врожаю (серпи), сокири та кельти, конче необхідні для підсічного землеробства. Висловлено припущення, що скотарські племена півдня обмінювали металеві знаряддя праці у землеробів на хліб, тобто на продукти землеробства[363].

Рис. 174. Наконечники списів із Бородінського скарбу. Бронза олов’яниста з позолотою.

Рис. 175. Бронзові клепані казани, пов’язані з блоком культур валикової кераміки.

Рис. 176. Золота чаша балканського походження з Крижовліна Одеської обл.

Наприкінці II тис. до н. е., мабуть, унаслідок певних етнічних переміщень населення, відбувається згортання Донецького гірничо-металургійного центру та скорочення обсягів бронзоливарного виробництва. Майже зникають скарби металевих речей, припиняється виготовлення металомістких речей на кшалт бронзових клепаних казанів (рис. 175). Знахідки останніх зосереджені переважно на теренах України, і саме тут могло бути налагоджене їхнє виготовлення. На зміну бронзовим серпам знову приходять крем’яні. Центр металообробки зосереджується у пониззі Дніпра, на Олешківських (Кардашинських) кучугурах і набуває назви Кардалганського. Тут виявлено кілька металообробних Майстерень, що працювали виключно на сировині із Волго-Уральського регіону та Трансільванії. Вироби Кардашинського центру відзначаються мініатюрністю, та досить широким асортиментом. Це кельти, втульчасті тесла, ножі з паралельними лезами, кинджальчики, бритви, вістря до списів із прорізним пером, різноманітні прикраси. За традицією Кардашинський центр обслуговував не лише носіїв білозерської культури, а й північних сусідів — лісостепові племена бондарихінської та білогрудівської культур. Таким чином, поширення металевих виробів сприяло контактам та взаємозбагаченню різних етнічних груп населення України,