Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

Одночасно з Кардашинським виникає локальний центр металообробки на заході лісостепової Правобережної України у середовищі франкомовних племен, які просунулися сюди із Закарпаття. Цей осередок металообробки мав і свої технологічні особливості (литво за восковою моделлю), і свій набір продукованих речей, головним чином прикрас, чим істотно відрізнявся від інших металургійних центрів на теренах України.

Основним засобом виготовлення речей із кольорових металів за бронзової доби було литво, хоча паралельно використовували такі давні прийоми обробки металу, як кування, тиснення карбування, штампування. Особливо це стосувалося прикрас із золота та срібла. Техніка обробки кольорових, а надто благородних металів шляхом тиснення добре була відома давнім ювелірам. Проста орнаментація металевих виробів рисками, крапками, лініями, перлинками тощо здійснювалася за допомогою карбування. Місцеві майстри також знали техніку плакування, тобто покриття золотою фольгою прикрас із кістки, бронзи, дерева. Вона була використана при оздобленні кинджалу та шпильки із Бородінського скарбу, скроневих підвісок зрубної культури, кістяних руків’їв та дерев’яних чаш із Гордіївського могильника.

Відомостей щодо організації металургійного виробництва бракує. Можна припустити, що на початку бронзової доби виготовлення дрібних бронзових виробів — шил, гачків, кілець — здійснювалося майстрами в індивідуальних господарствах. Пізніше індивідуальний характер виготовлення металевих речей також зберігся. На це вказують знахідки скарбів знарядь праці та ливарних форм, а також поховання ливарників. Майстри-металісти, споряджені сировиною та відповідним реманентом, мандрували від селища до селища, продаючи свій товар та виконуючи поточні замовлення. Звичайно, що “продаж” за відсутністю грошового еквівалента був досить умовним. Реально ж відбувався обмін металевих речей на іншу продукцію (хліб, сіль, худобу).

Рештки бронзоливарного виробництва, виявлені на поселеннях та поряд з ними, свідчать про те, що загальнопоселенські чи громадські майстерні задовольняли не лише потреби свого селища, а, мабуть, і кількох сусідніх. З огляду на організацію металургійного виробництва цікаві деякі спеціалізовані селища Донбасу та Подоння. На поселенні Усове Озеро та Мосолівському селищі Воронезької області у багатьох житлах виявлено ливарні печі, глиняні матриці й кришки, різноманітні кам’яні знаряддя для подрібнення руди та обробки відлитих речей. Складається враження, що до ливарного виробництва було причетне майже все чоловіче населення згаданих селищ. Одні займалися, напевне, постачанням чи й видобутком руди, інші плавили бронзу та виготовляли з неї необхідні предмети. Можливе й існування поселень, які спеціалізувалися на видобутку та первинній обробці мідної руди, що завершувалася одержанням злитків металу. Напівфабрикати йшли на обмін, стаючи з часом найзручнішим еквівалентом обміну. Такий тип організації виробництва мав уже риси товарного, необхідною сходинкою до ремісничого виробництва у суспільствах раннього залізного віку, у тому числі і ранньокласових.

Деревообробне виробництво

Дерево продовжувало посідати важливе місце у господарстві племен доби бронзи. З нього будували житла, господарські споруди, поховальні конструкції, виготовляли вози та човни, орні та землеробські знаряддя, предмети озброєння: сагайдаки, щити, луки, різноманітні речі побутового призначення: посуд, футляри, руків’я для металевих та кремневих знарядь, використовуючи в основному місцеві породи дерева. У лісостепу переважали сосна, береза, ялина, ліщина, дуб, липа, граб, а в степу, де ліси займали долини, заплави та тераси річок, — сосна, граб, бук, дуб, липа, тополя[364].

Давні майстри добре знали і враховували фізико-хімічні властивості різних порід дерева. Особливо широко використовували дуб, ясень, березу, вільху та сосну. У лісостепу головним матеріалом при побудові жител, як наземних, так і заглиблених, були стовбури дерев, здебільшого дуба. У степових регіонах, де фундаменти переважно були кам’яними, частіше трапляється оброблена деревина правильних геометричних форм — бруси, дошки, горбилі. Заглиблені частини землянок та поховальних споруд нерідко обличковувалися деревом. Майстри вміли з’єднувати дошки за допомогою шпилів та пазів, будувати зруби.

Дерево було незамінним при виготовленні довбаних човнів-однодеревок. Їх робили з товстих стовбурів дерев шляхом випалювання з наступною обробкою сокирами та теслами. На сьогодні майже бракує вірогідних знахідок таких човнів, що відносилися б до бронзової доби (рис. 163). Але ж вони відомі як для більш раннього, так і для пізнішого часу. Крім того, наявні поховання з Полтавської та Київської областей, де кістяки містяться у довбаних колодах, які імітували човни-довбанки.

Чи не найбільшу цінність серед дерев’яних виробів становлять засоби пересування, зокрема колісний транспорт. Вози або ж їхні деталі, головним чином колеса, є одним із показових елементів поховань індоіранських племен ямної та катакомбної культур. Колеса укладалися навпроти кутів поховальної ями або ж використовувалися як заслінка, що закривала вхід до катакомби. Серед колес вирізняються дископодібні — вирізьблені з цілого шматка деревини, дво- та трискладові. Складові частини колес з’єднувалися за допомогою штифтів або шкіряних пасів. Кузови возів за формою були гратчасті, арочні, у вигляді платформи. У другій чверті II тис. до н. е. з’являються колеса із шпицями та новий тип легкої бойової колісниці, запряженої кіньми. На виготовленні колісниць спеціалізувалися окремі ремісники (рис. 177)[365].

Рис. 177. Дерев'яний візок ранньокатакомбної культури з кургану біля м. Кам’янка-Дніпровська. Реконструкція Л. А. Черних.

Поширення колісного транспорту відіграло важливу роль у розвитку палеоекономіки на теренах України, висунувши на чільні позиції ті племена, які запровадили колісний транспорт першими, а саме індоіранські.

Велике значення у господарстві індоіранських племен мали дерев’яні знаряддя для обробки землі. Найпримітивнішими з них вважаються палки-копачки, палиці з кремінними, кістяними та бронзовими наконечниками[366]. Особливу групу землерийних знарядь становили дерев’яні кілки з обпаленим кінцем. Однак найцікавішими видаються найдавніші орні знаряддя, також виготовлені з деревини. Зокрема, дерев’яне рало з поховання катакомбної культури біля с. Балки Запорізької області[367], два плуги із Сумської та Чернігівської областей. У більш пізній час наральники виготовляли з металу, але самі знаряддя лишалися дерев’яними.

Незамінним було дерево у побуті. Судячи з поховальних знахідок, дерев’яний посуд використовувався і для господарчих потреб, і як ритуальний. Залежно від технології виготовлення посудини можна розділити на довбані, плетені та бондарні. Останні складалися з окремих шматочків деревини, скріплених металевим дротом, скріпами чи заклепками. Металеві елементи виконували одночасно і конструктивну і декоративну функції. Плетений посуд звичайно виготовлявся з липової та березової кори (берести), яка особливо гарно гнеться. Дерев’яними були ложки, ступи, довбні, найрізноманітніші руків’я до ножів, шил, сокир, серпів тощо. У деяких похованнях знайдено залишки знарядь, котрі дають уявлення про те, як саме бронзові та кам’яні сокири скріплювалися з дерев’яними руків’ями за допомогою шкіряних ремінців, та розклинювання деревини.

У виготовленні озброєння теж не останнє місце посідала деревина. З неї виробляли древки стріл, списів, руків’я бойових сокир та булав, а також луки та щити. В Одеському археологічному музеї