Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

Через кілька годин у мене почало зводити живіт від голоду, і він став жалібно бурчати. Місцеві хлопці зі співчуттям подивилися на мене. Здається, мене сприймали як дитину. Хоча за їхніми мірками, я і є дитина. У них повноліття настає набагато пізніше.

— Я з'їжджу за їжею, — сказав один із місцевих хлопців, — стирчати, відчуваю, ми будемо довго. Приймаю замовлення.

— Щось не м'ясне, — сказала я злегка збентежено.

— Ви вегетаріанка?

— Ні.

— Добре. Хлопці, а вам що?

Хлопці попросили на його розсуд. Антуан видав грошей готівкою, і хлопець поїхав на одній із наших машин. З ним поїхав один із моїх хлопців, зголосився допомогти. Що ж правильно. Довіряй, але перевіряй і бажано так, щоб не викликати підозри і нікого не образити, по можливості. Хлопці повернулися за годину з коробками готової їжі, на диво ще теплої. Це була якась каша з м'ясом. Подивилася, що взяли із запасом. А мені відразу підсунули коробку з жолудями... Я не втрималася і скривилася.

— Це що?

— Горіхи, місцеві. Щоправда, зуби потрібні міцні.

— Я краще кашу.

— Вона ж із м'ясом, — усміхнувся хлопець, що їздив по провізію.

— Переживу.

У кашу був ще й салатик підмішаний. Загалом, поїла добре, а м'ясо виявилося дуже ніжним і смачним.

— Я тепер знаю, як тебе годувати, — усміхнувся Анутан, — а то цукерки, печеньки.

— Я може за солодким скучила.

Свою порцію з'їла швидше за всіх хлопців, хлопці ще й здивувалися. Але за другу не бралася, розуміла, що об'їмся. Щойно хлопці закінчили обід, почули шум коліс і на дорозі з'явилися чотири чорні машини.

— А це чиї?

— Це військові, — трохи нервово сказав хлопець із місцевої охорони — Сподіваюся, це нам на допомогу...

— Сподіваюся.

Машини мені нагадували хамери, тільки довші та більші. З них вийшло близько двадцяти військових. Вони швидко озирнулися, їхній головний підійшов до мене.

— Ви Ізабелла Норіх?

Кивнула, у живіт звело. Невже я злякалася, чи це реакція на м'ясо.

— Його Величність Інгріх 3 просив надати вам допомогу. Ганзіна звільнено з ганьбою, його місце скоро посяде гідний. Нас направили провести зачистку хуліганів. Тож прошу вас і ваших хлопців відійти вбік, щоб ми не переплутали.

Кивнула. Мої хлопці і так уже відійшли за наші машини і просто спостерігали за тим, що відбувається. Я теж відійшла до них. Герман подав мені планшет і навушник, Інгріх 3 якраз дзвонив. Відповіла.

— Люба, ти чому відразу мені не зателефонувала. Тобі б навіть не довелося летіти, а я б усе вирішив.

Потиснула плечима. Потім подумавши, відповіла.

— Не хотіла вас турбувати через дрібниці. Вирішила для початку своїми силами спробувати.

— Я помітив цей хитрий хід, — він посмішкою погрозив мені пальчиком, — наступного разу телефонуй одразу ж мені. А то потім ці журналюги викрутять, що я поганий правитель.

— І в думках не було вас ображати.

— Вірю маленька. Хлопці вже приїхали?

— Так.

— Покажи мені.

Переключила камеру. Довелося вити з-за машини і показати військових, які вже розосередилися. Ох даремно я вийшла з-за машини. Побачила тільки спалах лазера, потім тупий біль у грудях і я вже лежу на землі, а в планшеті дірка.

До мене одразу спробували підбігти наші хлопці, але тут почали стріляти і їм довелося одразу сховатися. Я навіть не намагалася піднімати голову. А планшет відкинула вбік.

— Скотство, він був новий.

— Ізо, котись повільно й обережно в наш бік, — сказав Артем.

Він намагався висунутися з-за машини, але йому не давали спалахи лазера. Військові, які приїхали, розосередилися і теж стріляли. Помітила, що коли лазер влучає в них, то не завдає жодної шкоди. Просунутий захист, що покриває все тіло, щоправда важкий. Поки лежала в мене ні хто не стріляв, тож я не рипалася з місця. Обережно поглядала за тим, що відбувається. Військові спокійно посувалися до бандитів, які засіли в різних місцях. У них на голові було щось на кшталт касок, і захист був навіть на обличчі, опускався як козирок.

Спробувала перевернутися, віддало сильним болем у грудях.

— Лежи, — крикнув Антуан.

За кілька хвилин над мною схилився один із військових і, загородивши собою від обстрілу, легко підняв мене. Підняв на руки і відніс до їхньої машини. Моїм хлопцям сказав щоб ішли за ним. І ховалися за цією машиною. Мене побіжно оглянули. Схвально хмикнули на жилет.

— Буде просто синяк, пристойних розмірів. Посидьте поки що тут, ми майже закінчили. Скоро приїде машина і завантажить тіла. Вам не варто бачити мертвих.

Не сперечалася, сил на це не було. Я намагалася зібрати себе до купи. Через сильний біль це зробити було складно. Через кілька хвилин мені видали знеболювальне. Ось тепер я змогла нормально міркувати. А після того, як бандитів відвезли, ми залишилися самі біля заводу. Журналісти не підходили. Дівчина щось віщала, мабуть, про вдалу зачистку. А ми пішли на завод.