Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Викрадачі 📚 - Українською

Читати книгу - "Викрадачі"

235
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Викрадачі" автора Елізабет Костова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 139 140 141 ... 171
Перейти на сторінку:
її дбайливо зачесаного волосся. Вона ж забуває лічити роки, які їх розділяють — можливо, тому, що не бачить його в цю мить.

Це майже те саме, як тоді, коли погашені вогні: вони двоє разом, немає між ними перепон, а темрява приховує всі їхні відмінності. Від таких думок гарячий струм пронизує Беатрису всю — з голови до п’ят, до самої скелі, на якій вона стоїть. Він не міг не відчути того, стис її міцніше в обіймах, пригорнув до себе. Їй знайомі всі складки своїх спідниць, важкий шар нижньої білизни, тож вона знає, що він має відчувати в цю мить; в якийсь незбагненний спосіб вони належать один одному, а навкруги — саме небо й море; вони злилися в обіймах посеред безкінечності. Так довго стоять вони, притискаючись один до одного, що Беатриса забуває, де вона, хто вона. Коли під вітром стає надто холодно, вони спускаються на берег і мовчки розставляють мольберти.

Розділ 85

Марлоу

Вулиці Акапулько видалися мені казкою, аж не вірилося, що вони справжні, і що за свої п’ятдесят два роки я так жодного разу й не зібрався перетнути південний кордон Сполучених Штатів. Довге, поділене на смуги шосе з аеропорту до міста було знайомим, як кіно: з боків залізобетонні кістяки ще не закінчених будівель, напіврозвалені двоповерхові будиночки, оточені ліанами й заіржавілими частинами старих автомобілів, яскраві барви придорожних ресторанчиків і височенні фінікові пальми, чиє листя — за кольором таке ж заіржавіле — тріпоче на вітру. Таксист спілкувався з нами ламаною англійською мовою, показував пальцем на стару частину міста, де завтра маємо зустрітися з Педро Кайє.

Я замовив для нас номер у курортному готелі, про який Джон Ґарсіа сказав, що то найкращий у світі готель для медового місяця: свій він проводив якраз там. Він дав мені пораду — цілком серйозно, без будь-якої насмішки, без зайвої цікавості в голосі, — коли я йому подзвонив, спитав його думку й сказав, що я закохався. Зрозуміло, її прізвища я не назвав — це буде пізніше, коли розповім йому, що до чого. Його реакція на мої слова обмежилася однією короткою фразою: «Це добра новина, Ендрю!» Мені почулося в цьому відлуння його попередньої розмови з дружиною: «Марлоу взагалі збирається когось собі знайти нарешті? Він же, бідолашний, не молодіє». А разом з тим — задоволення собою, давно одруженим і досі не розлученим. Але по телефону він нічого такого мені не сказав, лише дав назву готелю: «Ла Реїна».[131] Тепер я подумки подякував йому, спостерігаючи, як Мері входить до вестибюлю — відкритого на всі боки, оточеного густими купами пальм, за якими видно було океан, а звідти налітав теплий вітер. У вітру був ніжний запах тропіків, якого я ще ніколи не вдихав — наче стиглий екзотичний плід, якого я ще ніколи не куштував. Мері вже зняла свій довгий чернечий светр і залишилася в тоненькій блузці й спідниці, яку розвівав вітер з океану. Відкинувши назад голову, вона роздивлялася стелю величезного внутрішнього двору, ряди балконів, повитих виноградною лозою.

— Справжні сади Семіраміди! — вигукнула вона, обертаючи голову то туди, то сюди. Мені хотілося б підійти до неї ззаду, обійняти за талію, притиснути до себе, але я усвідомлював, що така фамільярність їй не сподобається, надто ж у новому місці, незнайомому, де нас оточували самі незнайомці. Тож я разом з нею поглянув на високу скляну стелю. Потім ми пішли до довгої стійки з чорного мармуру, отримали свої ключі — два від одного номера; Мері на хвилину завагалася: вона, здається, обмірковувала ситуацію, потім погодилася з тим, що я просто повірив їй на слово. Ми разом мовчки піднялися на ліфті. Стінки й підлога ліфта були теж скляними, і під нашими ногами двір опускався усе нижче й нижче — ми опинилися майже на останньому поверсі. Тоді, як ще не раз потому, я подумав, як це недоречно — жити в такому готелі, коли навкруги така страхітливо бідна країна, мільйони громадян якої всіма правдами й неправдами пробираються до Сполучених Штатів, аби заробити хоч трохи грошей і завдяки цьому не вмерти з голоду. Але це ж я не задля себе, а задля Мері, яка прикручувала вдома батареї до чотирнадцяти градусів, щоб зменшити рахунок за опалювання. Так я себе заспокоював.

Наш номер виявився просторим і простим, дуже вишуканим за дизайном. Мері блукала, торкаючись то квадратного світильника з напівпрозорого мармуру, то ніжного стуко[132] стін. Ліжко (я відвернувся) — широке, застелене свіжою бежевою білизною. Єдине велике вікно виходило на інші балкони з тими самими виноградними лозами й чорними дерев’яними стільцями, а внизу, із запаморочливої висоти, виднівся колодязь внутрішнього двору. А чи не варто було, подумав я, замовити номер з вікнами на океан, нехай і дещо дорожчий? Чи не виявив я тут скнарість, беручи до уваги ту суму, яку все одно вже витратив? Мері обернулася до мене, усміхнена, несмілива, розгублена: напевно, не бажала відверто дякувати мені за всі' ці розкоші, але щось сказати мала.

— Тобі подобається? — запитав я, полегшуючи їй відповідь.

— Подобається, — засміялася вона. — Ти робиш неймовірні речі, але мені це подобається. Мені здається, я зможу тут добре відпочити.

— Про це я подбаю. — Я обійняв її й поцілував у лоб, а вона мене в губи, потім відсторонилася й заходилася розпаковувати багаж. Ми не торкалися більше один одного, доки не вийшли прогулятися на пляж: там вона взяла мене за руку (в іншій несла туфельки), й ми зайшли у хвилі, що накочувалися на берег. Вода була теплою, як чай, який залишили ненадовго, аж не вірилося. По пляжу, відгородженому височенними пальмами, були розсипані маленькі хижі, криті пальмовим листям; безліч людей, які розмовляли англійською або іспанською, слухали радіо й бігали за засмаглими дітьми. Усе було залите щедрим сонцем і невгасимим відчуттям радощів. Я вже кілька років не занурювався у води океану (цілих шість або й сім, збагнув я з неприємним подивом), а на Тихому океані був останній раз у двадцять два. Мері трохи підібгала спідницю, її худорляві коліна й довгі гомілки відблискували, замочені водою; рукави блузки вона теж закатала. Вона була поряд зі мною, і я відчув, як її тіло тремтить від вітру, а може, просто тріпотить разом з ним.

— Хочеш піти зі мною завтра? — запитав я, намагаючись перекричати потужний гуркіт хвиль.

— Побачитися з… як його? Кайє? — Вона зайшла в піну прибою. — А ти хочеш, щоб я пішла?

— Тільки

1 ... 139 140 141 ... 171
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Викрадачі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Викрадачі"