Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

— Прости їм, великий Господи, — прошепотіла льодяними вустами баронеса, спостерігаючи, як захмеліла публіка шаліє чимдалі все більше і більше.

І неспогадано баронеса побачила. Ні, навіть не побачила! Вона всім єством відчула дивовижне сяйво, що почало розквітати у небесах. Ніжно-трепетне світло потиху лилося ізгори, наповнюючи блаженним теплом й осяянням старовинний парк, кожне дерево у ньому, сніги і душу жінки. Баронеса Ірма достеменно знала — у ніч Різдва Христового відкривається небо. І вся природа — земля і води, трави і дерева, птиці, звірі і домашня худібка — розмовляють не тільки поміж собою, а й із Богом. У цей час через відчинені небеса до нас на святу вечерю прибувають і душі нам рідних, дорогих, які відійшли у Вічність. Баронеса пам’ятала і те: у мить Одкровення Різдвяного неба треба загадати бажання і воно неодмінно збудеться… І тільки-но жінка подумала про найсокровенніше, як до неї долинули лагідні голоси, схожі на мову білої зимової трави. Через увесь парк до Ірми наближалися дивні люди. Всі вони були ніжно-білими, наче виточені із рідкісного мармуру. Різдвяні гості рухалися легко, пливучи над снігами, й вільно проходили крізь стовбури могутніх дерев. І раптом Ірма завмерла од здивування: попереду процесії йшли батько з матір’ю. Вони померли старенькими, немічними, але тепер були зовсім молодими і по-юному щасливими. За ними — дідусь із бабкою, тіточки і ще багато родичів, які давно відійшли у вічні світи у похилому віці. Проте всі вони тепер теж пашіли молодістю, красою, заповнюючи нічний зимовий парк світлом блаженства і умиротворення.

— Мамко, няньку, ви звідки тут? — прошепотіла тихо баронеса.

— Але ж ти цього забажала, — мовив, посміхаючись, батько. — А сьогодні ж Різдвяна ніч…

— Так, я цього хотіла, — полегшено зітхнула Ірма. — Я дуже хотіла… утіште мене… у великій скорботі утіште… і дайте мені тепла…

На цих словах усміхнена мати підійшла до Ірми, ласкаво обняла і пригорнула до себе. Ні!.. Не пригорнула, а огорнула сяйвом божественного тепла. Того всемогутнього, вічного і незабутнього тепла, котре, як найвищий дар Господа, ми одержуємо від матерів.

— Великий Боже, дякую тобі! Як мені добре із вами! — прошепотіла, гамуючи ридання, баронеса.

— Не плач, дитино, — ласкаво мовила мати. — Ми тепер уже ніколи не покинемо тебе…

І тут баронеса відчула: мати із батьком взяли її, як у дитинстві, ніжно за руки і всі троє почали підніматися уверх…. все вище і вище… все вище і вище… Вони летіли уверх, а з відчинених небесних врат весело неслися їм назустріч великі і пишні, схожі на білі божі ружі, сніжинки… Це чисті й непорочні душі спішили із вічних світів до рідних домівок на свят-вечерю…

…По двох місяцях од війни, паркого липневого дня, щаслива баба Фіскарошка поверталася із Мукачева, де вельми вигідно спродала на базарі груші-скороспілки. Наближаючись до обійстя, раптом помітила: біля колишнього панського будиночка сидить на солдатському ранці якийсь жебрак. Коротко підстрижений, худенький, у засмальцьованій напіввійськовій одежі, стоптаних черевиках бідолаха нагадував безпорадного їжачка, що не встиг сховатись від осені у теплу зимівку й тепер згасав під холодним дощем. В той час по селах вешталось багато обездолених, покалічених війною, а почасти і божевільних… За душевнохворого і сприйняла Фіскарошка жебрака, що сидів під воротами панської боргази, й надала ходи, аби той не вчинив якогось лиха.

— Ви што туйки, бачіку, хочете? — запитала якомога обачніше баба.

— Марько золота, хіба ви мене не упознали? — підвів благально втомлені очі жебрак.

— Єйзус Крістус, се ви, пане Іштване?! — кинула на себе перестрашено хрест баба. — Божіньку великий, із вас і третини не лишилося…

Але намість того, аби поплакатись в’єдно із Фіскарошкою над химерністю долі, пан Фийса раптом схопився за скроні і почав розпачливо хитати головою.

— Солоденька моя, Марько, коби ви знали, што я видів!!! — тяжко застогнав. — Найстрашніший сон — то, перепрошую, є лем невинна дітська казка коло того, што на моїх очах творилося!!!

Баба, гадаючи, що пан Фийса, мабуть, гортає у пам’яті пережиті страхіття війни — смерть дружини, втрату сім’ї, — склала побожно руки на грудях і скорботно мовила:

— Та што казати: війна гірше од смерти, бо не жити, не вмерти… кругом біда за бідою, як лист за водою…

І витерла краєчком хустини сльозу.

— Та я не про те, цукрена моя чічко! — відмахнувся пан Фийса…

— А про што?!

— Тать я таке видів, што мертві би в гробах попереверталися!

— Та кажіть уже, пане…

— Ангелики би вас любили, Марько, — пан Фийса сторожко оглянувся навколо, а далі, наче відкриваючи найбільшу таїну сотворення світу, видихнув. — Я видів на свої очі, як п’яний руський полковник бігав по двору із віником за жінкою… і навіть двічі вдарив її по голові…

Останні слова пан Фийса промовив із таким відчаєм, наче йому вирвали останнього зуба. Рясний піт вкрив чоло, але під враженням від побаченого чоловікові забракло сили навіть витерти лоба. Баба одразу зрозуміла: пан Фийса