Читати книгу - "Коли курява спаде"

— Що ви будете там робити, коли поїдете? Там хіба весело?

Тхарна холодно посміхнулась і відповіла йому:

— Виявляється, все, що ти робиш, — то заради веселості?

— Іноді зі мною дійсно весело, — сказав старший брат.

Це було відверте під'юджування.

Батько подивився на мене, однак я нічого не сказав. Тоді туси повернувся до Тхарни й спитав її:

— Ти теж хочеш їхати?

Тхарна поглянула на мого старшого брата, подумала й відповіла двома словами:

— Мені байдуже.

Тоді туси сказав до своєї дружини:

— Нехай молода пара побуде тут ще декілька днів.

Усі продовжували сидіти, не маючи наміру розходитись. Тоді туси почав кашляти, а прокашлявшись, підняв голову й сказав:

— Розходимось.

Відтак усі розійшлися.

Я спитав Тхарну, чи не хоче вона пройтися. Вона відказала:

— Ти думаєш, ще може статися щось приємне? Із моєю матір’ю ти був таким сміливим, а тепер що?

— Дійсно, а що тепер? — перепитав я.

— Тепер із тобою покінчено, — сказала вона, холодно посміхнувшись.

Я вийшов із замку на майдан, але там нікого не було, хоча зазвичай люди там лишались. Тепер же скидалося на те, що там усе начисто вимів вітер.

Я зустрів старого ката. Хоча я не говорив до нього, він став переді мною на коліна й сказав:

— Паничу, прошу тебе, відпусти мого сина, не бери його знову з собою, адже в майбутньому він буде катом твого старшого брата, а не твоїм.

Я хотів копнути його в обличчя, однак відійшов, не зробивши цього. Пройшовши зовсім трохи, я зустрів його сина й сказав йому:

— Твій батько хоче, щоб я більше не прикликав тебе.

— Усі кажуть, що ти не станеш туси.

— Котися звідси, — відказав тоді я.

Він не покотився, а залишився стояти при дорозі, опустивши свої довгі руки — ознаку приналежності до родини Аїрів, та дивлячись, як я поступово віддаляюсь, шмагаючи дерев'яною палицею придорожні хащі та реп'яхи.

Я пішов одвідати Санг'є Дролму та її срібляра. Від срібляра йшов запах печі, а від Дролми знову запахло помиями. Я сказав їй про це. На її очах тремтіли сльози коли вона казала мені:

— Коли я повернулась, я сказала срібляру, що коли ми підемо з тобою, в нас з'явиться можливість вибитись у люди, однак… однак… ех, паничу!

Вона не могла далі говорити, тож відвернулась і побігла від мене. Я почув, як срібляр сказав до своєї дружини:

— Зваж на те, що твій панич все-таки дурень.

Коли я дивився на спини цих двох людей, я відчував якусь розгубленість у душі. У цей момент хтось висловив те, що було в мене на серці:

— Я вб’ю цього срібляра, — не знати коли став позаду мене Соднам Г’ялцен. Він додав: — Я замість тебе вб’ю цих людей, уб’ю срібляра і старшого панича також уб’ю.

— Однак я вже не зможу стати туси. Не зможу, — сказав я.

— Тим більше, я повинен їх убити.

— Вони теж можуть убити тебе.

— Нехай спробують.

— Вони також можуть вбити мене. Вони скажуть, що це я наказав тобі когось убити.

Соднам Г’ялцен аж витріщив на мене очі й вигукнув:

— Невже ти не тільки дурень, але ще й боїшся смерті?! Якщо ти не зможеш стати туси, нехай вони тебе вб’ють!

Я хотів йому сказати, що вже зазнав такого болю, ніби мене зарізали ножем. Раніше я вважав, що бути чи не бути туси — то моя особиста справа, але тепер я зрозумів, що стаєш туси також і для інших. Однак тепер уже пізно про щось говорити. Я обійшов навколо замку й знову повернувся на майдан. У холодку під горіхом знову сидів Вангбо Єшей. Здавалося, що його зовсім ніяк не торкнулися вчорашні події. Обличчя в нього, як і завжди, було багате на вирази. Я сів поруч і сказав:

— Усі кажуть, що я вже не зможу стати туси.