Читати книгу - "Пекло на землі, Віталій Юрченко"

Згадана вище товстелезна книга була потрібна Студинському на розправі на те, щоби відчитати з неї ті уривки з приватних записок С. Єфремова, які в нього сконфіскувало ҐПУ та які торкалися особи К. Студинського. Ці уваги, де є фраза про відомих «30 серебреників» кінчаються ядерним висловом під адресою свідка: «Гнус!»

«Цо то значить?» – питають цікаво судді. «Обжидлівосць» – правильно перекладає сам Студинський.

Доказуючи свою повну непричасність у процесі СВУ (у чому, зрештою, ніхто ніколи Студинського не посуджував і не підозрівав), Студинський склав на вчорашній розправі цікаву заяву про свою інтервенцію на користь підсудних «спілчан». Він, мовляв, говорив у Харкові з цілим рядом більшовицьких достойників, зокрема з наркомом освіти та його заступником, щоби членів СВУ надто суворо не карали. Наводив при цьому досить оригінальний аргумент: «Я казав, що суворий засуд сильно попсує нормальні культурні зв’язки Галичини з Радянською Україною». Чому? Важко було збагнути. Тим більше дивно видавалась спочутливість К. Студинського для обвинуваченого С. Єфремова після того, як він пояснював на вчорашній розправі, що Єфремов його особистий ворог і не любив його тому, що він дружив з Грушевським. Єфремов вів у Академії «московську політику» і він був головним винуватцем процесу СВУ бо вів… щоденник!»

Студинський намагався також висловитися детальніше про спогади Юрченка, але голова суду заперечив: «Це не літературна розправа, лише карна, і ані погляди автора книжки, ані критика свідка нас не цікавлять».

Студинський прагнув довести свою цілковиту політичну нейтральність. Однак «на одно з питань адвоката Глушкевича почав вичислювати своїх знайомих на Радянській Україні – самі офіціальні особи, саму верхівку комісаріяту освіти, директора опери й артистів, з якими познайомився у зв’язку з виставою опери «Купала», і свого покійного тестя Вахнянина, переходячи аж до таких подробиць як офіціальні візити у комісара освіти Скрипника!

Усе це справило на польських суддів недобре враження, а відтак його заперечення щодо радянофільства не мало ніякої переконливої сили, й адвокатам обвинувачених та свідкам оборони легко було доказати, що не кинено ніякої клевети проти К. Студинського, бо «все, що було сказано, це правда» і що нагінка проти В. Юрченка, щоб представити його як польського поліційного аґента, розшифрувати його дійсне прізвище і дістати його світлину, виходила справді з радянофільського табору», – писав згодом І. Кедрин-Рудницький.

Що Юрченком цікавилися в чекістських колах, свідчить лист консула СРСР у Львові Радченка до уповноваженого НКВС у Харкові: «Які є відомості щодо В. Юрченка? Якщо що-небудь є, просимо нас повідомити. Прошу вислати стенограму процесу СВУ. Для нас вона має значення для процесу Студинського. Процес поки що відкладено на прохання «Діла» на місяць».

Листа було надіслано в перерві між судовими засіданнями, 15 квітня 1932 р., а отже йшлося про те, аби дати Студинському довести свою правоту. І стенограму процесу над СВУ таки вислали з Харкова. Правда, не мала вона «2000 сторінок», перший том мав лише 712 с.

Студинський підтвердив свою розмову з І. Крушельницьком і те, що дорікнув йому, «що його промова проти радянського уряду була невідповідна, бо це була образа гостей». Додав при цьому побрехеньку, нібито у Юрченка з’явилося багато грошей і він навіть «чув, що Юрченко відгрожувався пімстою кожному, хто пошкодив би його родині, і тому хотів з фотографії пізнати ту особу. А як тільки побачив, то зараз знищив знимку…»

І. Крушельницький заперечив, що передавав будь-які погрози Юрченка на адресу професора, або говорив про те, що він несподівано розбагатів: «Я ніколи не говорив таке. Я казав, що навпаки Юрченко дуже бідний, так, що не має інколи що їсти».

На запитання голови суду, як така розбіжність може бути? Професор заявив: «Хтось із нас кривоприсяг!»

Далі ще цікавіше. Оскільки Студинський потрапив у делікатну ситуацію, коли не можна ні вперед, ні назад рухатися з однаково гордою поставою, адвокат М. Глушкевич заявив про готовність «замиритися, якщо обвинувачені складуть відповідну до обставин заяву». Але адвокати відповідачів заявили, що їхні клієнти ніякої заяви не складуть.

«Таким робом розправа йде далі».

А далі І. Крушельницький розповів, що «Студинський назвав дві особи, які буцімто стоять на службі польської поліції: син покійного Евгена Чикаленка п. Левко Чикаленко з Варшави і син письменника Федора Дудка». Тут редакція «Діла» робить засторогу: «Гадаємо, що таке важке обвинувачення не може залишитись без відгуку».

Справді, реакція Л. Чикаленка не забарилася і лист адвоката від його імені з’явився в «Ділі» 10.07. Адвокат повідомив, що звернувся до К. Студинського за роз’ясненням, а той заперечив, що коли-будь щось подібне казав.

Як бачимо, що далі, то Студинський загрузав у скандал усе глибше. Не бажаючи видавати справжніх своїх кураторів, які замовили йому знимку В. Юрченка, професор стояв на тому, що конче хотів перестерегти молодь від захоплення його творами. Бо автор зовсім на Соловках не був, а окрім того ті книжки йому «дуже не подобалися», він там «добачує апольоґію убивств, донощицтва, подвійної служби».

Студинський визнав, що справді під час процесу над СВУ вислав телеграму, вимагаючи, щоб Єфремов відкликав закиди проти нього. Бо він «за свої поїздки на Рад. Україну не отримав ніяких грошей». Однак щоденники С. Єфремова свідчать про те, що професор таки отримував гроші. І додав: «Взагалі ніхто інший, а саме акад. Єфремов є винуватий за процес СВУ, бо він писав докладний приватний щоденник, який більшовики найшли при ревізії та на підставі якого поарештували багато осіб».

На завершення процесу адвокат Глушкевич «жадає засудити обвинувачених на кошти процесу у висоті 1000 золотих». Натомість адвокат Ст. Шухевич вимагає «звільнити від вини і кари обвинуваченого дир. П. Постолюка. Цей останній мав право, а навіть обов’язок, боронити ненарушність псевдоніму Юрченка на підставі обов’язуючого закону про авторське право. Процес виявив понад усякий сумнів факт розшуків фотографії Юрченка Студинським і факт дивних обставин, серед яких ті розшуки йшли. У зізнаннях Ст. є велика сила суперечностей із тим, що зізнали Пастернак і Крушельницький, нпр, щодо питань: коли знищив фотографію, як, чи подер її чи спалив, чому це зробив і т. д. Ані Крушельницький, ані Пастернак не були заінтересовані, щоби обтяжувати Студинського, і їх зізнання заслуговують на повне довір’я. Яка була інтенція Студинського, нащо йому була потрібна фотографія Юрченка, це саме хотів знати п. Постолюк і в цьому його запиті не було ніякої клевети».

Адв. Ст. Біляк «стверджує, що було обов’язком «Діла» дати на своїх сторінках місце прилюдному запитові у такій справі. В листі п. Постолюка не було знамен злочину. Коли ж проф. Студинський допустив до того, що чужа преса підхопила ту