Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

Проігнорував стогони знову. Ношення брудно-білих плащів із двома шістками та стилізованою головою пса все ще було непростою справою для декого з його людей, але він не мав наміру дозволити їм забути, що зараз вони служать саме в Шостій роті Шостого полку. Розгром банди шадорі, яка тероризувала провінцію, призвів, щоправда, до того, що про його Шісток почали говорити, але це відбулося понад рік тому, до того ж певні факти щодо тих подій досі доводилося тримати у строгій таємниці. Багатьом його вартівникам усе ще бракувало слави таких рот, як Дикі Пси чи Чорні Штани.

Вочевидь, із плащами річ іще була в тому, що побачивши кількадесят озброєних до зубів чоловіків, які сходять із гір, бургомістр зачинить брами міста й озброїть міську міліцію. Краще, щоби всі здалеку бачили, що наближається не банда горлорізів, а, як не як, солдати імперської армії.

За кілька хвилин усі вартівники надягли плащі. Кеннет обвів їх поглядом.

— Я довго не говоритиму, — він поправив меч на поясі, пройшовся долонею по кольчузі. — Ми йдемо в долину як імперські солдати, тож маєте добре поводитися. Жодних сварок, бійок та пиття досхочу, хіба що я особисто дам на таке згоду. Жінок зачіпати лише тих, які цього хочуть і в яких немає великої кількості кузенів чи братів. Після першого «ні» — вибачаєтеся й шукаєте собі іншу. А оскільки ми маємо нагадувати місцевим, що Варта — на чатах, увесь час носитимете плащі. Ми маємо забезпечити охороною територію від міста аж до найближчого села. Як воно там зветься, Варгенне?

Найстарший з його підофіцерів потер щоку, вкриту блакитними татуюваннями.

— Ґлосг Невет, пане лейтенанте.

— Добре, це десь за три милі від Терандига. Щоб вийти за цей терен, ви маєте отримати дозвіл від мене або від свого десятника. Центр долини охороняють хлопці з Тринадцятого та Восьмого, другий край випав Четвертому, тож це не наші проблеми. За містом буде ярмарок, на який стягнуться люди з усієї долини, всі навколишні роди, між якими все ще залишаються невирішені проблеми, тож не дайте себе втягнути ні в які бійки. Якщо до чогось такого дійде, беріть усіх і тягніть до бургомістра. Щось іще?

Як і сподівався, жодних питань не було.

— Ну то вперед. Варгенне, веди. Андан слідом, ми з Берґхом — наприкінці.

Прикликав жестом останнього десятника.

— Берґх, як там собаки?

— Добре, пане лейтенанте. Радіють майже так само, як і ми.

— Думаю, їм передався настрій, — Кеннет легенько усміхнувся, оглядаючи дюжину звірів темної масті, і відразу споважнів. — Минулого року пси Другої роти Восьмого полку покусали тут кількох людей, бо їхні вартівники обпилися. Якщо захочете вийти розважитися, звірі повинні залишатися на постою. Замкнені. Якщо впіймаю собаку з п’яним опікуном, обидва місяць ходитимуть у наморднику. Я не жартую.

Берґх кивнув.

— Не буде проблем, пане лейтенанте. У нас милі песики. Офіцер ще раз глянув на тварин, що сиділи рівними рядами.

Масивні фігури, м’язи, що грали під шкірою, щелепи, при погляді на які навіть озброєні сокирами та важкими списами бандити втрачали сміливість.

— Та-ак, милі. Я на це розраховую, Берґх. Командир Другої віддав річне жалування за… гм, здається, це назвали «покусним». У мене на таке грошей не вистачить, — кисло скривився.

Пси вартівників були з породи, що виводилася від вессирських вівчарок, що їх розводили для бою з вовками та гірськими левами, і для Варти вони були чимось більшим, ніж для кавалерії — коні. Узимку, на землях, де відмовив би будь-який транспортний засіб — може, за винятком магічних порталів, — пси тягнули сані, перевозячи людей, їжу, ліки та інформацію. Улітку тварини виконували функції очей та вух роти, носили повідомлення, висліджували бандитів, допомагали шукати зниклих.

І билися, наче сіро-коричневі, сповнені люті демони. Їхня відвага та завзятість у бою стала притчею в язицех, і Гірська Варта недарма взяла собі за символ саме візерунок, що зображував вессирську вівчарку. Для цих псів це була найвища почесть. Або ж, як дехто казав, це була найвища почесть для Гірської Варти.

Щодо останнього Кеннет не мав наміру ні з ким сперечатися. Він знав кличку кожного звіра роти так само, як знав ім’я кожної своєї людини. Вони були для нього такими ж солдатами, як і люди. Ну, може не пили і пахли трохи краще, ніж деякі з них.

Лейтенант рушив стежкою вниз.

— На місці ми повинні опинитися десь за дві години. Тож — у дорогу.

* * *

Терандиг аж по самі дахи здавався меекханським містом. Будинки із цегляними стінами, вкритими біленою штукатуркою, бруковані вулички, невеличкий ринок із ратушею, яка водночас була садибою ради міста, судом, в’язницею та міською коморою — все це було настільки характерним для центральних провінцій Імперії, що місто здавалося капризом якогось п’яного божества, яке підняло його й кинуло на п’ятсот миль на північ. Але, що найдивніше, жили тут не меекханські поселенці першої чи другої хвилі, що прибули в гори після приєднання цих земель до Імперії, а корінні вессирці. Натуралізовані, але все одно горці на всю голову. Місто було збудоване майже двісті років тому для племен, які жили в долині — як подарунок тодішнього імператора за лояльність під час війни із Савегде. Згідно з волею володаря до долини прибули імператорські будівничі і за два роки на місці знищеного до фундаментів поселення звели ціле містечко. Вибудували його так, як звикли на сонячних, теплих та безпечних рівнинах Меекхану. Тому будинки мали майже пласкі дахи, тонкі стіни та великі вікна. Місцеві оглянули подарунок імператора, із подивом хитаючи головами, а після, тільки-но будівельники повернулися на південь, розібрали дахи й поставили замість меекханських власні — високі, шпичасті та двоскатні. Потовщили стіни, оббивши їх ізсередини деревиною, зменшили вікна та двері, оточили все муром. У такий спосіб виник гібрид, до дахів — меекханський, а вище — і всередині — вессирський. Кожен міг знайти тут щось для себе.

Бургомістра в ратуші вони не знайшли — як пояснив худий чоловік у поплямованому чорнилами кубраку, він саме пішов із візитом до міського чародія Дервена Клацва. Кеннет подякував за інформацію, залишив вартівників під командуванням Андана та Берґха і попрямував до вказаного будинку. Ідучи вузькими вулицями, лаявся собі під ніс. Сподівався, що вирішить справи з розквартируванням роти відразу, а не блукатиме містом, шукаючи «зелений будинок із вежею та плющем», як сказав їм писарчук. З цього, напевне,