Читати книгу - "Наречені на свята, Лана Кохана"

***

Трета втомилася. Катання, купання: спочатку в сніговому наметі, тоді в раковині… А затим ще й дзижчалка та страшна, що феном зветься!..

Словом, замотали ми собаку, тож вона мала проспати щонайменше до світання. Тиміш дістав із приліжкової тумби картатий плед і влаштував для неї на дивані тепле ліжечко.

— Я гадала, ти загубив цей плед ще після першого курсу, — прошепотіла я.

— Так і є. Це Павла. Довга історія.

— Розповіси за шоколадом?

Ми варили його разом. Усе за рецептом, усе як слід. До того ж у Тимоша знайшлися всі інгредієнти. І навіть чашки, мов ті мисочки. Нові.

— Так розумію, ти готувався до мого візиту, — покосилася на нього я, відкриваючи пачку зефірок.

— Я сподівався на краще, — відзеркалив мій погляд Тиміш.

Я відщипнула шматочок зефірки, занурила його в гарячий шоколад і закинула до рота — перфекто!

— А у твоє «краще» входило валяння в снігу? Бо, як на мене, то дуже сумнівне «краще». Мої джинси й досі мокрі.

— О! Дякую, що нагадала. — Тиміш відставив свою порцію шоколаду. — Маю дещо тобі показати.

Він протягнув мені руку, і щойно я вклала свою долоню в його, повів до спальні.

— Якщо це не твій член у комплекті з довідкою про відсутність ІПСШ, то це не варте того, щоби кинути порцію гарячого…

Я втратила дар мовлення, коли Тиміш розсунув двері вбудованої в стіну шафи й клацнув перемикачем.

Гірлянда освітила вільне від тремпелів і органайзерів місце, у центрі якого стояв справжнісінький гарбузовий вівтар.

— Знаю, вражає не так, як мій член, але… — лоскотав мені вухо Тимошів шепіт. — Як тобі?

— Овва… — видихнула я. — Гадки не маю, яким чином про це нагадала, але… Овва!

Тиміш став навшпиньки й дістав м'які спортивні штани з горішньої полиці.

— На заміну твоїм мокрим джинсам.

— Ти… Овва…

— Беру свої слова назад. На мій член ти так не зазіхала.

Я затисла згорток штанів під пахвою й нахилилася до вівтаря.

— Оце треба замінити, — ткнула пальцем на фотокартку, прикріплену до гарбуза в якости обличчя.

— Дзуськи! Я лобизатимусь із цим.

— Як самозакохано! — заломила брів я, бо ж на світлині ми з ним були вдвох.

Він гарно вийшов, а я… А я й на цій фотці чхала.

— І яким, цікаво, чином ти збираєшся лобизатися з гарбузом? Чекай-но, він що, з пластику?

Я постукала по ньому, щоб переконатися. Таки так…

— Імітація! — гордо заявив Тиміш. — Як і наші стосунки впродовж цих свят. А втім, зауважу, що попри штучність конструкції, її створення стало можливим лише через непідробне бажання зробити приємне любій серцю людині.

— Подвійний символізм, га?

Наші погляди стрілися, а усмішки поповзли до вух. Тиміш сперся на стіну й сунув руки в кишені джинс.

— З домовленості лишився один пункт, — зазначив тихо.

— Ні, жодних пунктів, — заперечила я.

— Ми не підемо на їхнє весілля?

— Ми не підемо на їхнє весілля.

— Не подумай, що я проти, але — чому?

— Бо Макар кретин, а Тоня стерво. До того ж тато не полюбить мене тільки тому, що я терплю цих двох.

— Звучить аж надто розважливо — ти до психотерапевта ходила чи як?

— З мамою пряники на кухні прикрашала.

— О! — скинув брови Тиміш.

— До речі, те, що ти писав про Макара…

Я похитала головою:

— Маячня. Повна. Ти аж ніяк не причетний до його рішень. Я й сама хотіла запропонувати йому поступати в інші міста. Хіба я була би винна в його зраді, якби випередила тебе із цим?

— Ні, авжеж, ні.

— Якщо я щось і винесла за роки рефлексії, так це те, що зрадник зрадить. Було б бажання, а спосіб знайдеться, отож… Пообіцяй мені, що не накручуватимеш себе, згода?

— Згода, — усміхнувся він. — То що, ти офіційно відмовишся чи просто не підеш?

— Перше. Я вчора написала Тоні, що не вдаватиму наче рада за них із Макаром. Вона відповіла, що я ніколи нічого не роблю для неї. Я сказала, що і не збираюся. Вона написала, що передасть мої слова батькові. Я написала «Валяй, стерво!» і заблокувала її.

— Жартуєш?

Я дістала з кишені смартфон і показала Тимошеві листування. Він видав губами німе «вау».

— Я пишаюся тобою, Лапко!

— Ну, так-то я відправила останнє повідомлення на емоціях, — буркнула я, ніяково відвівши погляд. — Точно видалила б, якби Тоня не прочитала його тієї ж миті. Але ж вона скрінить швидше, ніж кліпає, знаєш? Словом, видалення б нічого не дало.