Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ 📚 - Українською

Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

48
0
08.07.24
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У карнавалі історії. Свідчення" автора Леонід Плющ. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 140 141 142 ... 199
Перейти на сторінку:
б на мить, хоча б перед здохом

Спокутуйте підлоту та обман.

На суд до нього я так і не потрапив: поїхав до Одеси попрощатися з матір’ю та сестрою, бо вже був певний, що арештують, хоча явних ознак і не було.

На цей раз вони не попередили нікого зі свідків, батька Лупиноса привезли в останню мить. (Моя обіцянка — зателефонувати Сахарову — він обіцяв приїхати на цей суд будь-коли — так і залишилась невиконана.)

В Одесі відбувалось слідство у справі Ніни Антонівни Строкатої-Караванської. Заарештували Притику, того самого, що цікавився, якою мовою знущалися з Ніни Антонівни. Притика все, що знав і чого не знав, виклав КДБ. Заарештували інших знайомих Ніни Антонівни. Почали переслідувати навіть далеких знайомих.

З Одеси я приїхав додому хворий (грип). Новий рік провів з друзями. Приїхала з Харкова Тамара Лєвіна. Вона розповіла про анекдотичну ситуацію з дружиною Володі Пономарьова — Ірою Рапп, онукою члена ЦК КП(б)У, ЦВК Рад України, академіка-хіміка.

Іра приїхала в табір до чоловіка. Табір був у Кам’янець-Подільській області на батьківщині її діда — В. П. Затонського. У кабінеті начальника табору висів портрет Іриного діда. Начальник з цікавістю дивився на Іру: пікантність ситуації він оцінив (навіть зовнішньо вона на нього схожа).

Начальник саме розмовляв з матір’ю одного з кримінальників:

— Ваш син не хоче підвищувати свій культурний рівень, нічого не читає. Це недобре, він так і залишиться злодієм.

Іра попросила передати Володі книжки.

— Надто багато ви йому возите книжок. Він і так надто освічений!..

Ну, як тут не згадати слів її матері, дочки Затонського. Вона довго слухала наші харківські суперечки, а потім, зітхнувши, сказала:

— Маленькою я до революції слухала ті самі батькові суперечки. А тепер ви сперечаєтесь про те саме. Як вам не набридне вся ця політика?!

Коли кримінальники дізнались, що Пономарьов — «політик», почали ставитись зі співчуттям й підтримкою.

— Ну, нічого, ось буде революція — кров’ю комуністів заповнимо ями.

Володя іронічно пояснив, що саме за те, що він комуніст за переконаннями, його й посадили. Ніхто йому не повірив. Хто ж не знає, що комуністи за переконання не сядуть, а за кусок хліба — маму рідну продадуть!..

Тома сиділа зі мною, «болящим» і сперечалась. Усе та сама суперечка Альоші й Івана Карамазова (у трактирі) — вічна суперечка в Російській імперії.

Увечері, коли зібрались друзі, раптом почувсь дзвінок у двері. У кімнату зайшли колядники. У старовину по всій Україні (а зараз тільки по селах) ходили по хатах хлопці й дівчата, співали колядки, обрядові пісні, в масках з фігурами. І київська молодь відродила цей звичай, один з найгарніших.

Це було настільки несподівано, настільки зворушливо, що й колядники, і ми — всі розчулились. Я не знав обряду, не знав, що казати, як відповідати на пісні.

Шепнув до однієї з колядниць — до художниці Люди Семикіної:

— А чим можна обдаровувати?

Я пам’ятав із сільського дитинства, що колядникам у мішки сиплють усе, що трапиться — ковбасу, фрукти, пряники, гроші.

А це ж «наукові» колядники! Вони вивчали обряд в традиційній формі, стародавній, знали значення всіх масок. Люда порадила відповісти, що на думку спаде.

Я підніс гуцульські тости:

— Будьмо!

— Най вони всі повиздихають!

Усі розсміялись…

Я пригадав цей випадок, бо це було останнє, що пов’язувало мене в тюрмі з українським патріотичним рухом і потім згадувалось як символ. «Вони» не «повиздихали», а тільки гострили ножі й зуби, готували всесоюзний погром, зокрема, переслідування учасників колядування.

Тамара через день поїхала. Прощаючись, я, кепкуючи, сказав:

— Шкода, не вдасться пройтись по тобі Фройдом.

А зараз вона сидить тут, у норвезьких горах, біля каміну, читає самвидав. І розповідає про іврит, про Біблію мовою іврит.

Виявляється, Авраам в Біблії «грався» з Сарою, а Сара сміялась, дізнавшись, що народить сина. Тому й сина їхнього назвали Іцхак (Ісаак) — від слова «сміятись».

Коло замкнулось, точніше, позамикались кола одне за одним. «Батько народу», нації, тобто творець культури, грався з життям, а життя долало страждання сміхом. І саме ці теми — культура, гра, сміх і страждання — і були найголовнішими темами мого тюремного життя.

Щоправда, коли я обіцяв «пройтися Фройдом», ні вона, ні я не знали про Авраама цих деталей і не знали, що у казковій Норвегії ми будемо разом, Фройдом проходитись по мові Старого Заповіту. І що нове коло розпочнемо, і все ті самі теми хвилюватимуть нас: Авраам — Абрам — Сара — Іудея — Україна — культура — гра — сміх і страждання…

… Господи Боже,

Как я устал повторять безконечно все то же и то же,

Падать и вновь на своя возвращаться круги.

Я не умею молиться, прости меня, Господи Боже,

Я не умею молиться, прости меня и помоги…

(А. Галич. «Кадиш»)

НА ЕТАПІ АРЕСТАНЬ

Есть такая земля — непонятная, дальняя

Помнишь детскую песенку? (…)

«Дождик, дождик перестань —

мы поедем в Арестань»…

Дорогая, прости за тоску и метания,

Не кляни. Не грусти. Не остынь. Не устань.

И зачем же «прощай»?

Я кричу — до свидания!

Пароход отплывает в страну АР-Е-СТАНЬ.

В. Некипелов

14 січня 1972 року до мене зателефонував знайомий:

— Обох Іванів забрали. (Іван Русін, мій русанівський сусід, говорив про Світличного й Дзюбу.)

Я одразу ж зателефонував про це Тані і пішов до Сверстюка. Він жив поруч. Ми завжди жартували про нашу Русанівку — Київську Венецію (оточену Дніпром і каналом):

— Табір вже готовий, тюремні рови наповнені водою. Треба оточити колючим дротом, поставити вохру, вертухаїв і все… гаразд. (Під час виступу в Торонтському університеті, коли я згадав цей жарт, в залі з десяток рук піднялося: «Ми з Русанівки». «Сіоністи», тобто.)

На Русанівці живуть українські патріоти, російські демократи й «сіоністи». Ми з Танею були знайомі далеко не з усіма. Якось, проводжаючи друзів, ми побачили кагебістську машину — значить, стежать за друзями. Наступного дня виявилось, що стежили за сусіднім будинком. За Русином? Навряд чи за акад. Білецьким та Т. Черни-шовою, однією з двох київських академічних родин, що давали гроші на родини ув’язнених та

1 ... 140 141 142 ... 199
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"