Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

Надіславши це, Пітер завалився в ліжко.

Трохи пізніше мовчки зайшла Ґрейнджер і лягла біля нього. Жінка поклала голову йому на голі груди, і плече її опинилося в такій позиції, що Пітер не міг його не обійняти. І він обійняв. Вона присунулася впритул до нього, і Пітер відчув тепло її тіла. Її маленькі пальці пройшлися по животі, долоня ковзнула в западину під ребрами. А тоді вона стиснула рукою його член, уже напружений. Перш ніж він вимовив слово, Беа була разом з ними, і очі її заспокоїли Пітера, запевнили, що все гаразд. Ґрейнджер задерла сорочку. Її бліді груди були поцятковані ластовинням. Пітер цілував їх, а Беа тим часом роздягалася. Потім вона приєдналася до них, і Ґрейнджер потримала Пітерів член, доки Беа опускалася на нього. Пітер вибухнув, ледве опинившись усередині.

Прокинувшись, він одразу відчув сморід зради. Пітер учинив перелюб у своєму серці, і навіть гірше — він втягнув у свої зрадливі фантазії дружину, зробивши її спільницею. Вони з Беа завжди були вірними одне одному; Пітер ніколи не користався зі слабкості тих жінок, яким був духовним наставником. Він був однолюб, і єдиною його любов’ю була дружина. Хіба ж ні?

Пітер іще трохи полежав, затуляючи очі від сонця здорового рукою. У скронях пульсував біль, наче з похмілля. Язик і губи пересохли. З пораненою рукою було все гаразд — ну, якщо не зважати, що вона заніміла, — утім нога горіла вогнем. Пітер не мав жодної гадки, скільки він проспав: п’ятнадцять хвилин чи п’ятнадцять годин. Сон не зникав із пам’яті, спокушаючи примарою любові, своїм зачарованим маревом, у якому і біль, і горе, і відчуженість було згладжено пристрасним бажанням.

Спрага змусила Пітера підвестися з ліжка. Він жадібно пив просто з крана, гучно, наче пес, аж доки в животі не захлюпотіло. Лікар сказав, що митися можна, і нічого страшного, якщо на рани потраплять мило й вода, але заборонив розчухувати шви, якщо ті свербітимуть; коли їхню роботу буде зроблено, вони зникнуть самі собою. Пітер розв’язав пов’язку й розмотав свою заштопану руку. На м’яких білих бавовняних бинтах крові зовсім не було, рани теж видавалися чистими. Пітер помився, витерся насухо рушником і акуратно знову замотав рани бинтами. Потім одягнув джинси й вицвілу помаранчеву футболку з написом «БЛАГОДІЙНА ОРГАНІЗАЦІЯ БАЗІЛЬДОНА». І джинси, і футболка виявилися завеликими. Порпаючись у рюкзаку в пошуках шкарпеток, він вийняв звідти невеличкий пластиковий пакетик із якимось розчавленим напіврідким вмістом. Пітер не відразу зрозумів, що це залишки їжі, яку 

На столі біля холодильника він помітив щось незнайоме. Пластикова пляшечка з ліками й записка: «ЗА ПОТРЕБИ ПРИЙМАТИ ЩО 4 ГОД. ПО 2 ТАБЛ. Ґ.».

Чи заходила Ґрейнджер до номера, коли Пітер спав? Чи вона принесла це зі собою ще тоді, коли прикотила його сюди з операційної? Пітер не пригадував, щоб вона робила щось у кімнаті, окрім як обіймала його. А може, вона залишила ліки ще раніше, коли він був у доктора Адкінса? Завбачливо занесла їх сюди?

Пітер узяв пляшечку, прочитав уміст. Пігулки були сильні, без рецепта в англійських аптеках таких було не дістати. Але біль, що дошкуляв йому, не був тілесний.

Пітер перевірив, чи немає листа від Беа. Листа не було.

Коли Пітер зайшов до кафе-їдальні, там розмовляв привид Бінга Кросбі. Голосові зв’язки, що раніше містилися в людській глотці й були вже давно з’їдені хробаками на цвинтарі Святого хреста в Лос-Анджелесі, колись видали набір звуків, який було записано на магнітну стрічку 1945 року, і тепер ці звуки, відцифровані й старанно оновлені, передавали з динаміків у їдальні. Де-не-де, у м’яких кріслах чи за столиками, сиділо близько десяти аміківців, які не звернули уваги на прихід Пітера: хтось був заглиблений у розмову, хтось просто зосередився на їжі. Безтілесний голос Джуді Ґарленд — тонші зв’язки, що тремтіли схвильованіше, — долучився до голосу Кросбі, і вони завели імпровізовану суперечку щодо примірювання капелюшків, яка мала на меті продемонструвати прірву між чоловіками і жінками. Станко за барною стійкою увімкнув блендер, і древні голоси заглушив гуркіт, із яким кришився лід з ароматом кави.

— Що сьогодні смачного, Станко? — запитав Пітер, коли надійшла його черга.

— Млинці.

Бінґ Кросбі, перервавши тріскотню Ґарленд, почав співати: «Коли ми йдемо і я хочу тебе обійняти, невже не можна трохи-трохи-трохи-трохи помовчати...»

— А щось несолодке?

Станко підійняв накривку з металевої діжки, й одразу ж запахло чимось смачним.

— Бефстроганов.

— Давай. І один чай.

«Аристотель, математик, хтось пише, хтось малює, — виводив Кросбі. — Хтось класик, хтось комік. Кохана, кого це хвилює?»

Станко простягнув Пітерові пластикову тарілку з їжею насиченого кольору, яка парувала, пластикову чашечку з гарячою водою, паперовий пакетик сухих вершків і пакетик чаю із зображенням крихітного Букінгемського палацу на етикетці.

— Дякую, — сказав Пітер.

— На здоров’я, друже.

— На вигляд дуже смачно.

— Смачнішого бефстроганова ніде не знайдеш, — незворушно заявив Станко.

Це він так уїдливо глузував? Чи казав щиро? Зараз Пітер сумнівався у своїй здатності судити про це.

Він попрямував до вільного столика — такий лишився тільки один — і сів за нього зі своєю їжею. Доки Бінґ Кросбі вдавав, що дратує Джуді Ґарленд балаканиною про гольф, Пітер узявся їсти м’ясо, котре, як він знав, було білоквітом, розтовченим каменем, а потім висушеним і засмаженим. Соус був несмачний — надто солодкий, аж нудкий. Шматочки стебел молодого білоквіту було пофарбовано яскраво-помаранчевим кольором, щоб вони здавалися морквою, а знебарвлене пошатковане листя напівдозрілих рослин мало заміняти цибулю. Як на Пітера, краще б аміківці покинули все це фальшоване їдло і споживали просто білоквіт, як