Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

так, — відповів чоловік, кинувши погляд на своїх кумпанів. — Але скажіть-но для початку, пане Поете, як ви мені заплатите за мої труди? Адже нам доведеться переплисти через цю річку на той берег, і ніщо так добре не пливе, як золото!

Ебенезер мусив приховати свою ніяковість, прибравши ще більш зарозумілого виразу.

— Так склалося, мій приятелю, що я не маю зараз при собі того золота, яке у мене є. У всякому разі я гадаю, що твій хазяїн заборонить тобі брати гроші за таку шляхетну послугу.

— Та все ж таки я ризикну, — сказав старий. — Якщо ви не можете заплатити мені, то переправляйтеся, як самі собі знаєте. Хіба може так бути, щоб такий великий чоловік та й не мав при собі якогось персня чи чогось, що мало б якусь цінність?

— Можете взяти в мене, — буркнув Бертран. — Це така собі справжнісінька реліквія дикунів, що, як я чув, варта цілого статку. — Він сунув руку до кишені. — Овва, я згубив її, вона провалилася крізь дірку…

— Та годі вже! — вигукнув Ебенезер, якому вривався терпець з цим мерілендцем. — Та хіба ж я дарма став Лауреатом цієї Провінції! Перевези мене, приятелю, і ти отримаєш винагороду найчистішим золотом, яке тільки коли-небудь видобували, — дзвінкою монетою поезії!

Старигань схилив голову, немов це справило на нього неабияке враження.

— Монетою поезії, ви кажете? Хочете сказати, що прочитаєте мені вірша за те, що я перевезу вас через річку?

— Прочитаю? — глузливо мовив Ебенезер. — Ні, чоловіче, я не читатиму; я складатиму вірша! Я імпровізуватиму! Твоє золото не буде брудним, побувавши в багатьох руках, а ти здобудеш його лискучим, щойно викарбуваним просто в тебе на очах!

Чоловік почухав своє обрізане вухо.

— Ну, я не знаю. Я ще ніколи не чув, щоб хтось робив таку комерцію.

— Ну, як же, — запевнив його Ебенезер. — Так щодня роблять у Європі й у значно важливіших справах, ніж якась там переправа через річку. Хіба ж Сервантес не розповідав про поета, який винайняв собі хвойду за триста сонетів на тему Пірама і Фісби?

— Та що ви кажете! — здивувався перевізник. — Триста сонетів! А що воно, прошу пана, за штука така — сонет?

Ебенезер усміхнувся, дивуючись з його невігластва.

— Це така поетична форма.

— Поетична форма, ти ба!

— Авжеж. Ми, поети, не тільки складаємо вірші; ми складаємо вірші певних різновидів. Так само як серед монет можна знайти фартинги, пенси, шилінги та крони, так і серед віршів існують катрени, сонети, віланели, хороводні пісні.

— Ага! — сказав перевізник. — А цей сонет, значиться, як ото шилінг? Чи пів крони? Бо я хочу взяти цілу крону за те, що перевезу вас через річку.

— Цілу крону! — вигукнув поет.

— He менше, Ваша Світлість — та воно, знаєте, тут такі течії та припливи цієї пори року.

Ебенезер із великим сумнівом подивився на спокійну річку.

— Він шахрай і справжнісінький жид, — сказав Бертран.

— Ну, що ж, то не має значення, Бертране, — Ебенезер підморгнув слузі й знову повернувся до мерілендця. — Але знаєте, добродію, слід сказати, що сонет зараз вартий пів фунта стерлінгів на лондонському ринку.

— Ну, тоді залиште собі останню строфу, — сказав перевізник, — бо в мене немає решти.

— Домовилися. — І, звертаючись до решти присутніх, що зацікавлено спостерігали за цієї угодою, він сказав: — Будьте свідками, що цей добродій погодився за винагороду в розмірі одного сонета без останньої строфи перевезти Ебенезера Кука, Поета-лауреата Меріленду та його слугу через… як, ви кажете, називається ця річка?

— Чоптанк, — хутко підказав Ебенезерів човняр.

— Та що ви кажете?! Тож Молден має бути десь тут поблизу!

— Еге ж, — кивнув старий. — Оно за тим ліском. Ви туди легко дійдете, щойно перетнете річку.

— Прекрасно! Тоді домовилися?

— Домовилися, ваша високосте, домовилися! — Він підніс догори свого брудного пальця. — Але я хотів би мати плату наперед.

— Та годі вже вам! — запротестував Ебенезер.

— Та яка різниця? — прошепотів Бертран.

— А яке ж я маю підтвердження того, що ви й справді поет? — наполягав чоловік. — Платіть мені зараз, а то я нікуди не повезу.

Ебенезер зітхнув.

— Хай буде по-вашому.

І, звертаючись до решти, додав:

— Попрошу тиші, якщо ваша ласка.

Потім, притиснувши до скроні пальця та примруживши очі, він прибрав замисленої пози і за якусь хвилю продекламував:

— Відразлива Меланхоліє, геть, тебе отак Опівніч глупа й Цербер породили, В стігійськім гроті полишили Межи привидь і криків, там, де жах і страх! Шукай собі ти келью грубу, Де Тьма снує думки й ревниві крила розправляє, І де лиш чорне Вороння співає; І там, де тінь ебенова й навислі, наче брови, Скелі, Кошлаті, як твої Куделі, У кімерійськім степу тім і скній — на вічну згубу[50].

На якусь хвилю запала тиша.

— Ну, що ж, мій приятелю! — став квапити поет. — Ви отримали свою платню.

— Що? То це і є сонет?

— Клянуся честю, — запевнив його Ебенезер. — За винятком останньої строфи, звісно.

— Та звісно, звісно, — човняр смикнув себе за покалічене вухо. — Отже, це і є мій сонет вартістю пів фунта! І він таки дуже потворний, з усіма цими криками та завиваннями.

— А яка різниця? Хіба б ви стали вернути носа від золотої монети, якби в короля була потворна голова? Сонет є сонет.

— Авжеж, авжеж, ваша правда, — зітхнув перевізник і похитав головою, немов визнаючи, що його таки перехитрили. — Ну, то що ж, гаразд; оно стоїть моє каное.

— Ну, то вирушаймо, — сказав поет, взявши свого слугу за руку з видом переможця.

Але коли він побачив судно, на якому вони мали переплисти річку,