Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Якби я знав, що це свиняче корито буде нашим човном, я б залишив кімерійський степ у себе в гаманці.

— Нема чого скаржитися, — відповів човняр. — Якби я знав, яким жалюгідним і нечупарним буде ваш сонет, то ви переправлялися б уплав.

Отак, порозумівшись, перевізник і пасажири обережно залізли в цю довбанку-каное і вирушили в путь через річку, яка була гладенькою, мов дзеркало. Подолавши понад половину шляху, вони не помітили жодних брижів на поверхні річки, і пасажири почали підозрювати, що труднощі переправи були дещо перебільшеними.

— А скажіть-но мені, — запитав Бертран, сидячи на носі човна, — де ж оті всі небезпечні течії та припливи, що зробили цю подорож такою дорогою?

— Де? Та ніде, окрім моєї уяви, — посміхнувшись, сказав перевізник. — А що ви платили за переправу віршем, то краще вже було брати велику плату, ніж малу — вам від того не убуде.

— Ого! — вигукнув Ебенезер. — То ви мене обдурили?! Але не думайте, що ви збагатіли від того, мій приятелю, бо це не мій сонет: я його позичив у того, чий талант рівний моєму…

Але човняра анітрохи не збентежило це викриття.

— Торішнє золото таке ж добре, як і цьогорічне, — вирік він. — і байдуже, кому воно належало — чи одному, чи другому. І хоч ви не дотримали своєї обіцянки, я від того не збіднів. Пів фунта, як не крути, то є пів фунта, а сонет — то є сонет. — І саме цієї хвилини каное торкнулося протилежного берега річки. — Ну, от ви й припливи, пане Поете, так що сміється той, хто сміється останнім.

— От мерзотник! — пробурмотів собі під носа Бертран.

Ебенезер усміхнувся.

— Як скажете, пане, як скажете. — Він зійшов з Бертраном на берег і зачекав, поки перевізник відіпхне човна назад у річку; потім розсміявся і гукнув, звертаючись до нього: — Але правда в тому, пане Телепню, що це вас обідрали як липку з голови до п'ят! Це не тільки не мій сонет, це взагалі ніякий не сонет! На все добре, пане! — І він вже приготувався тікати крізь ліс до Молдену на той випадок, якщо перевізник надумає погнатися за ними, але цей джентльмен тільки поклацав язиком у проміжку між змахами весел.

— То не має значення, пане Безумцю, — гукнув він у відповідь. — Бо це також і не річка Чоптанк. Добраніч, пане!

Лауреат уважно слухає розповідь свинарки

Усвідомивши, що перевізник кинув його в безлюдному місці в невідь-яких диких лісах, Ебенезер став репетувати як на ґвалт, сподіваючись привернути чиюсь увагу на протилежному березі річки, аби хтось прийшов їм на поміч; але чоловіки в одязі зі шкотського сукна, вочевидь, були всі заодно, бо вони одвернулися, залишивши безталанну парочку напризволяще. Уже починало сутеніти; зрештою, він облишив свої крики і став розглядати навколишній ліс, який з кожною хвилиною ставав дедалі похмурішим.

— Подумати тільки! — сказав він. — Від самого початку це був Меріленд!

Бертран безутішно копнув пеньок.

— Тим гірше, як на мене. У цьому вашому Меріленді навіть ввічливих мешканців немає.

— Ех, мій друже, твоє серце прагнуло побачити золоте місто, а в Меріленді їх немає. Але ж Золото там, де його бачиш, хіба ні? Чи може бути якийсь скарб цінніший від цього — досягти неушкодженими мети нашої подорожі?

— Я б краще залишився з Дрейкпекером на березі, — мовив слуга. — І що гарного трапилося з нами, відколи ми взнали, де перебуваємо? Хтозна, що за диких звірів ми можемо здибати у тій пітьмі? Чи дикунів, які ненавидять англійців, і не без підстав?

— І все ж таки — це Меріленд! — Ебенезер щасливо зітхнув. — Хтозна, може, якраз мій батько чи батьків батько перетинав саме цю річку і бачив оці самі дерева? Ти тільки подумай, чоловіче: ми неподалік від Молдену!

— І чи то вже така радісна думка, пане, ми не знаємо, може, цей маєток вам уже більше не належить?

Ебенезерове обличчя спохмурніло.

— А й справді, я геть забув про твій заклад! — При цій згадці його, як і слугу, охопив гнітючий настрій, і він усівся під найближчою березою. — Хай там як, але нам ліпше не йти цим лісом уночі. Розкладімо багаття, а вже на світанку шукатимемо дорогу.

— А хіба це не привабить індіян? — запитав Бертран.

— Може, й привабить, — відказав похмуро поет. — А ще це відлякає звірів. Роби як знаєш.

І справді, щойно Бертран, діставши з трутниці кресало і кремінь, спробував викресати іскру — а він ще й прихопив із собою трохи сухих морських водоростей, що зібрав на березі океану, — як обоє почули рохкання якогось звіра, що ховався десь за деревами на відстані декількох ярдів уверх за течією.

— Ти чуєш?! — Руки Лауреата вкрилися гусячою шкірою, і він враз підхопився на ноги. — Давай хутчіш запалюй вогонь!

Рохкання почулося знову, але цього разу воно супроводжувалося шурхотінням листя; а за якусь мить на це рохкання трохи далі у відповідь почулося інше, а потім ще одне, і ще, доки весь ліс не наповнили звуки якихось звірів, що рухались у їхньому напрямку. Поки Бертран шалено клацав кресалом об кремінь, Ебенезер знову гукнув до протилежного берега по допомогу, але там уже не було нікого, хто міг би їх почути.

— Є іскра! У мене є іскра! — вигукнув Бертран, прикриваючи долонями трут, що тлів, і роздмухуючи вогонь. — Готуйте хмиз для багаття!

— От дідько, у нас його немає! — Звуки були вже майже поруч. — Біжімо до річки!

Бертран кинув водорості, і вони сторчголов кинулися на мілину; не встигли вони зайти у воду й по коліна, як позаду них з лісу вискочили тварини, що, кувікаючи та шумно втягуючи носом повітря, винюхували щось на грузькому березі.

— Агов, ви там! — крикнув якийсь жіночий голос. — Ви що, подуріли чи тільки п'яні?

— О Боже! — сказав Бертран. — Це жінка!

Здивовані, вони обернулись і в останньому світлі дня побачили на грузькому березі якусь жінку — нечупарну, невизначеного віку, вдягнену, як і чоловіки на пришибі, у подерту одіж з вибіленого