Читати книгу - "Срібне яблуко, Анна Авілова"

Джейн довелося збрехати. Інакше Дарій не відпустив би її із газети.

— Ну, з порятунком життя я тягатися не зможу.

"І навіщо він сказав саме таке формулювання?"

- Бувай. Дякую, що прийняв на роботу божевільну.

- А-а, давай. Успіхів. — Дарій ліниво махнув рукою у бік Джейн і жадібно вп'явся в написану нею статтю.

Джейн йшла на зустріч з Феліксом з цілою купою думок. Після розмови з Дарієм вона зовсім заплуталася. Сказала йому, що хоче повернути себе справжню. Але яка вона справжня? Та, якою вона була до Айронвуда, чи та, що була там? Кардіолог чи журналіст. Людина, яка вірила, що може вплинути на світ, або той, хто знає, що є щось, що неможливо змінити. Поки вона йшла до Фелікса, вона знала тільки одне: коли поруч він, будь-яка вона справжня. Вона щаслива. І це все, що зараз важливо. І якщо він все ж таки повернеться в Айронвуд, вона загубиться тут остаточно.

Фелікс стояв вдалині, спираючись на поручні. Як добре, що вони домовилися зустрітися на набережній біля річки. Таке просте місце, як для найбанальнішої пари. Здається, у їхніх нових відносинах їй дуже подобалися слова "банально" та "звичайно". Їй так хотілося, щоб все було спокійно, по-земному. Він тримав у руках каву зі Старбаксу, на якій за традицією було написано ім'я. "Фелікс". Так дивно. Ім'я короля Айронвуда на одноразовій склянці від кави. Вона страшенно нервувала. Їй раніше не дуже доводилося бувати на справжніх побаченнях. А тепер вона зовсім розгубилася. Він, такий недоступний і владний в Айронвуді й такий простий земний хлопець тут.

Джейн порівнялася з Феліксом.

— Доброго дня.

Він, не вітаючись, поцілував її, і Джейн ледве стрималася, щоб не ахнути. Вона так втомилася від усього, що відбувалося. Нарешті, вона отримує винагороду у вигляді безцінного часу поруч з ним.

— Пробач, так і не навчився вітатись.

- Нічого. Згодом навчишся. Як твої сили?

Фелікс виглядав задумливим:

— Сьогодні мені вдалося створити кілька картопель та інших овочів. Рассел сказав, що це дуже вигідно і шкода, що я раніше не робив цього. Здається, дружина попросила його зайти до магазину після роботи і тепер йому не доведеться йти. До речі, я зауважив, що в цьому світі люди постійно жартують. Спочатку я навіть цього не розумів.

— Чому ж ти не навчився сміятися раніше?

- Можна сказати навчився. Усередині. Я сміюся, але на обличчі поки що не видно. Дивно, ви так багато жартуєте, при тому, що тут існує багато жахливих речей.

— Напевно, тому й жартуємо. Без сміху та гумору тут було б надто складно. Знаєш, я все більше думаю, як тобі було нелегко в моєму світі. Ти провів тут набагато більше часу, ніж я в Айронвуді, і справді на Землі все важче.

— Так, я спочатку, щиро кажучи, взагалі нічого не розумів. Добре, що ти тоді мене не бачила. Суцільна розгубленість та нікчемність. Я дуже ризикував, розповідаючи Расселу, хто я насправді. І, напевно, якби знав, що будь-кого з такими байками можуть відправити на лікування, як тебе, то не робив би цього. Але мені пощастило. Рассел та його сім'я допомогли мені освоїтися.

- Тобі тут не подобається?

- Я не знаю. І це правда. Насправді я думаю, що мав потрапити сюди. Як ви кажете – це доля. Мені не раз снилися ці пташки з твоєї картини, мені не раз снилося, як я разом із батьком катаюся на велосипеді. Тоді я навіть не розумів, що саме споглядаю у снах. І все це я зустрів тут. Вочевидь, все не випадково. Але я встиг зрозуміти, що цей світ сповнений брехні, зради та болю.

Джейн було сумно, що Фелікс бачив її світ у таких чорних фарбах. Незважаючи ні на що, їй здавалося, що тутешній світ не такий уже й поганий.

Вдалині пролунав дзвін церковних дзвонів, і Фелікс повернув голову до джерела звуку.

— Ми з Расселом створювали вітражні вікна у цій церкві.

— Отже, ти бував у наших храмах?

— Так, Рассел розповідав мені, що у вашому світі вітражі з'явилися, як біблія для людей, які не вміли читати. Коли люди заходили до собору, вважалося, що Бог спілкується з людьми через світло, яке матеріалізується, проходячи через це скло. Знаєш, моя істинна релігія залишилася для мене таємничою та невідомою. І не сказати, щоб я колись вірив у Матір Природи, але тієї миті, коли на нас бігли тварюки, вона почула мене і дала мені сили створити для тебе портал. І тим більше – я ніколи не вірив у Бога, я почув про нього вперше лише тоді, коли ти увірвалася в наш храм. Але коли ми робили вікна цього собору, я відчував, як Бог спілкується зі мною через світло мого скла.

Джейн заворожено слухала Фелікса.

— Отже, у кого б ми не вірили, ця сила існує. Сила, яка дає нам життя та кохання, – він замовк на якийсь час, а потім продовжив, – Рассел розповів мені, що у класичному вітражі є ”літургійні кольори”. Зелений означає перелом, порушення порядку, а бузковий - колір скорботи. Як символічно. Горезвісна “зелена вода” докорінно змінила життя Айронвуда. А я створив вітрила того злощасного корабля бузковими.

— Насправді вітрила були стандартними, білими?

— Авжеж, але я бачив їх бузковими... Колір скорботи...

Вони дивилися на храм ще якийсь час, а потім обернулися один до одного.