Читати книгу - "Шантарам"

(Весь світ і всі люди на світі

нічого не означають для мене).

Жінка заверещала од захвату і виконала декілька танцювальних па, а потім пішла собі.

— От за це я тебе і люблю,— сказала Карла, опустившись на пісок поряд зі мною.

Коли я почув її голос і побачив її гоже лице, серце моє закалатало, а з легенів немовби щезло все повітря. Стільки всього сталося, одколи ми бачилися востаннє, що на мене налетів цілий шквал емоцій. В очах защеміло, і якби я не був таким зіпсованим, то заплакав би. І хтозна, може, це було б якраз те, що потрібно.

— Я думав, ти не віриш в кохання...— сказав я, намагаючись не зрадити своїх відчуттів, не показати їй, яку владу вона має наді мною.

— Ну, я просто мала на увазі, що цим ти мені і подобаєшся,— засміялася вона, звівши лице до місяця.— А взагалі-то я вірю в кохання. Всі вірять в нього.

— Так? А мені здавалося, що дехто зневірився в нім.

— Люди не втрачають віру в любов і не перестають її шукати. Вони просто не вірять більше в щасливий кінець. Вони вірять в любов і закохуються, хоч і знають, що... що любовні історії майже ніколи не закінчуються так само добре, як починалися.

— Але в Небесному селі ти, здається, сказала, що ненавидиш кохання.

— Так, я ненавиджу його. Але це не означає, що я не вірю в нього.

— У всьому світі немає іншої такої людини, як ти, Карло,— ніжно сказав я, з усмішкою дивлячись на її профіль, звернений до нічного моря; вона нічого не відповіла.— Так чому ж?

— Що «чому ж»?

— Чому я тобі подобаюся?

— А, це...— обернулася вона до мене, звівши одну брову.— Бо я знала, що ти знайдеш мене. Я знала, що немає необхідності писати тобі і сповіщати, де я. Я знала, що ти приїдеш. Не знаю, звідки я знала, але знала, та й годі. І от я почула, як ти співаєш... Ти схибнутий, Ліне, і оце я й люблю в тобі. Гадаю, вся доброта, яка є в тобі, походить від цієї ненормальності.

— Моя доброта? — перепитав я, щиро здивований.

— Так, в тобі багато доброти, Ліне. І знаєш... дуже важко встояти проти справжньої доброти в крутій людині. Наскільки я пам’ятаю, я не казала, як захоплювалася тобою, коли ми працювали разом у нетрища) під час холери. Я знаю, ти дуже боявся за мене, але ти нічого не говорив тільки всміхався, і ти повсякчас був поряд — коли я прокидалася, коли засинала. Я захоплююся тим, що ти робив, як мало чим захоплювалася в житті. Я взагалі рідко захоплююся чимось...

— А що ти робиш тут, Карло? Чому ти виїхала з Бомбея?

— Здається, було б природніше запитати, чому ти залишаєшся там.

— Ну, в мене є на те причини.

— От-от... а в мене були причини, щоб виїхати.

Вона обернула голову, вдивляючись у самотню постать, що брела до нас берегом. Певне, то був пілігрим, що спирався на довгий ціпок, Мені кортіло дізнатися, що ж змусило її виїхати, але у неї було таке напружене обличчя, що я вирішив дочекатися слушної нагоди.

— Що саме ти хотіла б знати про моє перебування на Артур-роуд? — запитав я.

Вона здригнулася від того запитання, а може, й од вітру, що повіяв з моря. На ній була вільна жовта майка і зелене лунгі на стегнах. Вона закопалася ногами в пісок і обхопила руками коліна.

— Дивне запитання...

— Я хочу сказати, що копи схопили мене в ту ніч відразу потому, як я вийшов від тебе, щоб зустрітися з Уллою. Що ти подумала, коли я не повернувся?

— Ну... я просто не знала, що думати.

— Ти не подумала, що я вирішив кинути тебе?

Вона спохмурніла.

— Так, спочатку подумала щось таке і розлютилася. Та коли з’ясувалося, що ти не повернувся в нетрища, у свою клініку, і що ніхто не знає, де ти, я вирішила, що ти, ну... займаєшся якоюсь важливою справою.

— Важливою справою! — гірко і сердито засміявсь я.— Пробач, Карло. Я не міг послати звідти звістку ні тобі, ні кому-небудь ще. Я божеволів, думаючи, що ти вирішила, ніби я... просто кинув тебе.

— Коли я дізналася правду — що ти у в’язниці — я була у відчаї. Це взагалі був дуже важкий період в моєму житті. У тій... справі, якою я займалася... все зійшло на пси... так неправильно, Ліне, так жахливо, що я, напевно, ніколи не отямлюся від цього. А потім я дізналася про тебе. І все відразу... змінилося в моєму житті, докорінно змінилося.

Я хотів попросити її пояснити до ладу, тому що це, понад усякий сумнів, було дуже важливо, але до нас поволі, з відчуттям власної гідності, наблизився прочанин.

То був садгу, «свята людина». Він був високий, худий і так засмаг, що лице його було мов земля. На нім була настегнова пов’язка і безліч намист, амулетів і браслетів, а пасма сплутаного волосся звисали до пояса. Поклавши ціпка на плече, він склав руки, вітаючись із нами. Ми запросили його сісти поряд з нами.

— У вас немає чарасу? — запитав він на хінді.— Такої чарівної ночі було би приємно покурити.

Я витягнув з кишені шматочок спресованого чарасу і простягнув йому разом з цигаркою.

— Хай благословить Бгаґван вашу доброту,— співучо відгукнувся він.

— Хай і вас благословить Бгаґван,— відповіла йому Карла на бездоганному хінді.— Ми дуже раді бачити вірного служителя Шиви при повному місяці.

Він посміхнувся, показавши рідкі зуби, і почав готувати чилум. Коли глиняна люлька була натоптана, він підняв долоні, щоб привернути нашу увагу.

— Перш ніж ми закуримо, я хочу зробити вам у відповідь дарунок. Ви розумієте мене?

— Так, ми розуміємо,— усміхнувсь я.

— Добре. Я дам вам обом