Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або 📚 - Українською

Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або" автора Айн Ренд. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 140 141 142 ... 144
Перейти на сторінку:
що несло її цим курсом. Те, що інші начебто відчували, дивлячись на зорі — зорі, безпечно віддалені на мільйони років, які не вимагали жодних вчинків і своїм служінням підтверджували марноту всього земного, — вона відчувала, дивлячись на електричні лампи, що освітлювали вулиці міста. Саме ця земля внизу і була висотою, якої вона хотіла досягти, і Даґні дивувалася, як її можна було втратити; хто перетворив її на ядро ув’язненого, яке вона приречена тягати по багнюці; хто перетворив обіцяну велич на видіння, якого ніколи не досягти. Але місто щезло і треба було дивитися вперед, на гори Колорадо, що виринали на її шляху.

На панелі інструментів маленька стрілка показувала, що літак піднімається вгору.

Шум двигуна, що пульсував у металевому корпусі навколо неї, тремтіння штурвалу під її долонями, неначе робота серця, напруженого в неймовірному зусиллі, розповідали Даґні про ту силу, яка несла її понад вершинами. Тепер земля нагадувала спотворену скульптуру, що погойдувалася з боку в бік, оболонку, що обстрілювала літак раптовими спалахами. Вона дивилася на них, як на зазубрені чорні борозни, спушені в молочному зоряному безмежжі просто на її шляху; вони ставали дедалі ширші. Її розум злився з її тілом, а тіло стало одним цілим із літаком; вона боролася з невидимою помпою, що тягнула її вниз, боролася з раптовими поривами вітру, що розгойдували землю. Здавалося, ще трохи — і земля зіллється з небом, затягнувши за собою половину гір. Це було схоже на боротьбу з крижаним океаном, де зіткнення з однією хвилею може виявитися фатальним.

Можна було перевести подих, коли гори опускалися вниз і літак пролітав над застеленими туманом долинами. Потім туман піднімався вгору, поглинаючи землю, і Даґні немовби зависала у просторі, залишаючись нерухомою, сам-на-сам зі звуком двигуна.

Але їй і не потрібно було дивитися на землю. Панель інструментів була тепер її органом зору. Це був об’єднаний зір найкращих умів, здатних керувати її польотом. «Їхній сконденсований зір, — думала вона, — запропоновано мені, а від мене вимагається лише вміння читати ці підказки. Яким чином їм заплатили за це — тим, хто дарує зір? Від сконденсованого молока до сконденсованої музики та сконденсованого зору точних інструментів. Яке багатство вони подарували світові і що вони здобули натомість?»

Де вони тепер? Де тепер Двайт Сандерс? Де винахідник її двигуна?

Туман піднімався все вище, і несподівано Даґні побачила у просвітку над горами вогняну пляму. Це було не електричне світло, а самотнє полум’я в темряві землі. Даґні зрозуміла, куди вона прилетіла, — впізнала це полум’я. Це був Смолоскип Ваятта.

Даґні наближалася до своєї мети. Десь за її плечима, на північному сході, височіли скелі, пронизані тунелем «Таґґарт Трансконтиненталь». Гори плавно переходили в дедалі більш однорідний ґрунт штату Юта. Вона спрямувала літак нижче над землею.

Зорі зникали, небеса ставали темніші, але серед басаманів хмар на сході з’явилися вузькі щілинки: спочатку — як нитки, потім — як слабкі лінії, згодом — як прямі смуги, які ще не були рожеві, але вже й не сині. Це було майбутнє світло, перші ознаки близького світанку. Вони з’являлися та зникали, поволі стаючи чистішими, залишаючи небо темнішим, потім розширюючись, неначе обіцянка, яка відчайдушно прагне бути виконаною. У голові Даґні зазвучала музика, яку вона нечасто згадувала: не «П’ятий концерт» Гейлі, а четвертий, плач важкої битви з могутніми акордами головної теми — далекого видіння, що його реально досягнути.

Вона побачила аеродром Афтона за кілька миль; спочатку — як вмістилище іскор, а потім — як яскравий спалах білих променів. Він був освітлений для літака, який готувався до злету, і вона мусила почекати з приземленням. Кружляючи в темряві над полем, вона побачила срібне тіло літака, що злітав, наче фенікс із білого полум’я; по прямій лінії, що залишала в небі зникомий світляний слід, він повернув на схід.

Потім Даґні спрямувала свій літак по вже второваному шляху і опинилася в освітленій вирві проміння. Вона побачила бетонну смугу, що летить їй в обличчя, відчула поштовх коліс, що вчасно збавляли хід літака; потім смуга руху скоротилася і літальний апарат, немовби перетворившись на автомобіль, плавно покотився посадковою смугою.

Це був невеличкий приватний аеродром, що обслуговував нечисленні рейси індустріальних концернів, які ще залишалися в Афтоні. Вона побачила самотнього чергового, який біжить до неї. Літак зупинився і вона зістрибнула на землю. Години польоту випаровувалися з її свідомості нетерплячим очікуванням того, що станеться за кілька хвилин.

— Чи можна тут знайти машину, яка терміново відвезла б мене у Технологічний інститут? — запитала вона.

Черговий спантеличено подивився на неї.

— Навіщо? Думаю, так. Але… навіщо? Там нікого немає.

— Там містер Квентін Деніелс.

Черговий повільно похитав головою, а потім різко підняв палець, показуючи у східному напрямку на літак у небі, слід якого повільно розчинявся.

— Містер Деніелс зараз там.

— Що?

— Він щойно вилетів.

— Вилетів? Навіщо?

— Він вилетів разом із чоловіком, який прибув по нього дві-три години тому.

— Що то за чоловік?

— Я не знаю, ніколи раніше його не бачив. Але, Господи, який же у нього прекрасний літак!

Даґні знову опинилася за штурвалом, машина розігналася по злітній смузі й піднялась у небо. Її літак був наче куля, націлена на два вогники — червоний і зелений, — що мерехтіли, зникаючи, на сході. А вона весь час повторювала:

— О, ні, вони не втечуть! Не втечуть! Не втечуть!

Раз і назавжди, — думала Даґні, стискаючи штурвал, немовби це був ворог, якому не можна було дати втекти. Її слова вибухали у свідомості, залишаючи за собою вогняний слід. Раз і назавжди… Зустрітися з ворогом сам-на-сам… Довідатися, хто він і куди ховається. Двигун… Він не забере двигун у темряву нелюдської невідомості… Цього разу він не втече…

На сході з’являлася смужка світла. Здавалося, вона народжується з землі, немов довго тамоване дихання, яке виходить на свободу. Високо в небі літак незнайомця був єдиною плямою, що змінювала колір і спалахувала тут і там, як вістря вагадла, що гойдається в темряві, відмірюючи час.

Крива польоту наближала цей проблиск до краю землі, а Даґні нарощувала швидкість, намагаючись не втратити його з поля зору, не дати йому злитися з горизонтом і зникнути. Світло струменіло в небеса, немовби вирване з землі літаком незнайомця. Літальний апарат прямував на південний схід, і вона мчала слідом за ним назустріч світанку.

Небеса кольору прозоро-зеленого льоду перетворювалися на бліде золото, і це золото накрило озеро під тонкою плівкою рожевого скла. Колір того забутого ранку — це перше, що вона побачила на землі.

1 ... 140 141 142 ... 144
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"