Читати книгу - "Лялька"

З того часу, коли йому зустрічалась жінка, в руках, в убранні або в обличчі якої він бачив щось незбагненно знайоме, Вокульський заходив у кафе й випивав графин коньяку. І тільки тоді він сміливо міг думати про панну Ізабеллу і дивувався, як це такий чоловік, як він, міг любити таку жінку. «Але я, мабуть, заслуговую на те, щоб бути першим і останнім…» — думав він.

Графин спорожнявся, а він, схиливши голову на руки, куняв, на втіху гарсонів та публіки.

І знову цілими днями оглядав виставку, музеї, артезіанські колодязі, школи й театри — не для того, щоб узнати щось нове, а для того, щоб заглушити спогади.

Потроху, на тлі глухого невиразного страждання, у нього почало народжуватись питання: чи є в структурі Парижа якась послідовність, система? Чи існує предмет, з яким можна його порівняти, і порядок, до якого його можна пристосувати.

Відкіля не подивись, з Пантеону чи з Трокадеро, Париж здавався однаковим; це було море будинків, порізане тисячами вулиць, нерівні дахи — як хвилі, комини — як бризки піни, а вежі та колони — як вали.

— Хаос! — казав сам собі Вокульський. — Але інакше й не може бути там, де зливаються мільйони зусиль. Велике місто — як хмара куряви: контури його випадкові, а в структурі не може бути логіки. Якби ця логіка була, її давно збагнули б автори путівників, — на те ж вони й існують.

І він придивлявся до плану міста, кепкуючи з власних зусиль щось у ньому збагнути. «Тільки одна людина, до того ж людина геніальна, може створити якийсь стиль, якийсь план, — думав він. — Але щоб мільйони людей, які працюють протягом століть і нічого одне про одного не знають, могли витворити якусь логічну цілість, — це просто неймовірно».

Але поступово, на своє велике здивування, він спостеріг, що Париж будований кільканадцять століть мільйонами людей, які не знали одне одного й не думали ні про які плани, все-таки цей план має, становить єдину цілість, і навіть досить логічну.

Насамперед його вразило те, що Париж схожий на величезне блюдо: дев’ять верстов завширшки з півночі на південь і одинадцять завдовжки — зі сходу на захід. В південній Частині блюдо було розколене — це по ньому дугою проходила Сена від південно-східного кутка через середину міста і завертала до південно-західного кутка. Такий план могла б накреслити восьмирічна дитина. «Ну, гаразд, — думав Вокульський, — але де тут якийсь порядок у розміщенні визначних будівель? Собор Паризької матері божої з одного боку, Трокадеро — з другого, а Лувр, а біржа, а Сорбонна!.. Хаос, та й годі…»

Проте, пильніше придивившись до плану Парижа, Вокульський помітив те, чого не помітили не тільки самі парижани (що було не так дивно), але й путівник Бедекера, який претендував на досконале знання Європи.

Незважаючи нібито на хаос, Париж має план, має логіку, хоч будували його кільканадцять століть мільйони людей, які не знали одне одного і зовсім не думали про логіку і стиль.

В Парижі є те, що можна назвати хребтом, центральною віссю міста.

Венсенський ліс лежить на південно-східній окраїні Парижа, а узлісся Булонського — на північно-західній.

Отож ця центральна вісь схожа на величезну гусінь (завдовжки майже шість верстов), яка, знудившися в Венсенському лісі, поповзла на прогулянку в Булонський.

Кінцем хвоста вона впирається в площу Бастілії, головою в Арку Зорі, а тулуб майже прилягає до Сени, причому шию її становлять Єлісейські Поля, торс — Тюільрі і Лувр, хвіст — Ратуша, Собор Паризької матері божої і, нарешті, Липнева колона на площі Бастілії.

У цієї гусені багато довгих і коротких ніжок. Починаючи від голови, перша пара ніжок тягнеться: з лівого боку — до Марсового поля, Трокадеро і виставки, з правого — до Монмартрського кладовища. Друга пара ніжок (трохи коротших) з лівого боку сягає Військової академії, Палацу інвалідів і Палати депутатів, з правого — церкви святої Магдалиии й опери. Далі (в напрямку до хвоста) йдуть: Академія красних мистецтв, з правого — Пале-Ронль, банк і біржа; з лівого боку Французький інститут і Монетний двір, з правого — Центральний ринок; з лівого — Люксембурзький палац, музей Клюні й Медична академія, з правого — площа Республіки з казармами принца Євгенія.

Крім центральної осі й правильності загального контура міста, Вокульський помітив (про це між іншим говорилося і в довідниках), що в Парижі існують різноманітні види людської праці і що розміщені вони в певному порядку. Між площею Бастілії та площею Республіки зосереджені промисловість і ремесла; навпроти них, по другий бік Сени, лежить Латинський квартал — зосередження учнів і вчених. Поміж Оперою, площею Республіки та Сеною згромаджені експортна торгівля і фінанси; поміж Собором Паризької матері божої, Французьким інститутом та Моппарнаським кладовищем туляться залишки аристократичних родин; від опери до Арки Зорі тягнеться дільниця скоробагатьків, а навпроти, на лівому березі Сени, поруч Палацу інвалідів та Військової академії, — резиденція вояччини та всесвітніх виставок.

Ці спостереження викликали у Вокульського нові думки, які раніш не приходили йому в голову або були дуже невиразні. Значить, велике місто, як і рослина або тварина, має, свою анатомію і фізіологію. Значить, праця мільйонів людей, які так голосно кричать про свою свободу, дає ті самі наслідки, що й робота бджіл, які будують правильної форми стільники, робота мурах, які будують гостроверхі горбки, або хімічних сполук, що утворюють правильної форми кристали.

Отже, життям суспільства керує не випадок, а непорушний закон, який, немов на сміх над людською пихою, так виразно виявився в житті найлегковажнішого народу, французів! Правили ними Меровінги й Каролінги, Бурбони й Бонапарта, було у них три республіки й періоди анархії, була інквізиція й атеїзм, їхні правителі й міністри змінялися, як жіночі моди або хмари на небі… І, незважаючи на безліч змін, Париж все виразніше набував форми блюда, розколеного Сеною; все ясніше вирізнялася в ньому центральна вісь, що йде від площі Бастілії до Арки Зорі, все наочніше розмежовувались квартали — вчений і промисловий, аристократичний і торговельний, військовий і буржуазний.

Ту саму непохитну закономірність спостеріг Вокульський в історії кільканадцяти найзнаменитіших паризьких родин. Дід, скромний ремісник, працював на вулиці Темпль по шістнадцять годин на добу; його син, скуштувавши плодів науки в Латинському кварталі, відкрив велику майстерню на вулиці Сент-Антуан; внук, заживши ще більшої науки, перебрався, як великий торговець, на вулицю Пуассоньєр, а правнук,