Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

в ледь помітні пасма: щойно види і вся темний конус гори, а тепер довкола нього спіраллю намотувалась хмара; стискувалась, гусла і… починала нишпорити. Схоже — танцює лебідка. Ось обмацала схили, зімліло поповзла вгору, випустила довгу перисту ніжку, напружилася — і стала втягуватися в хащі. Вже її нема. Лиш зависла серпанкова хустина на верхівках ялиць. А завтра засвіт, наоравшись від землі тепла і сили, підніметься над лісами й шпурлятиме громи, погрожуватиме зміїними жалами вогню. Задрижать надламані сироти — громові дерева, які завжди приймають на себе удари наелектризованого неба, загалалайкають у неосудній веселості мокрі провалля, і десь на вершинах Карпат позбавлена зв’язку зі світом людина буде з останніх сил боротися зі стихією, оберігаючи свій прихисток, може, і втратить його, але ніколи з відчаю не покине цей край.

Я подумав про хлопців. Поскульбачувалися і якось змаліли у безвісті під хмарами; старий Кошута, який не плакав за сином, мало не ридає, бо треба тримати одвіт перед громадою… Що ж, нам треба негайно сходити з полонини, а там уже десь близько простори, де всі беззахисні й безпорадні, як риба в ятері. Там десь близько беззахисний, доведений до абсурдності, нерозчищений світ, і столиці, й околиці…

Вранці пробилося сонце. Отари розсипалися по пасовиську. Кошута звелів спорядити до села підводу й оголосив:

— Нині Спаса, хлопці.

Заради свята відкоркували пляшки з сливовицею. Випивши чарку, я пішов до отари, а коли вернувся, не було з ким балакати. Дезертири лежали покотом долі й хропіли на всі заставки. Я взяв зі стола пляшку, шматок бринзи, цибулину і вийшов з куреня. Мабуть, внутрішній стан гуцула наполовину залежить від погоди. Світило сонце. Я зняв кресаню, ривком голови відкинув з чола прядиво чуприни, розстебнув на грудях сорочку і підняв кварту до сонця.

— За твоє здоров’я, — сказав я. — Погрій ще, брате. Чогось не кортить у діл.

Горілка була холодна й майже без запаху. Вихиливши ще кварту, я закусив бринзою, закинув на плече карабін і подався на верхогір’я. Довкола стелилася така тиша, що знову душа немов відокремлювалася від тіла і починала існувати самостійно, пронизуючи все навколишнє. Знову мою свідомість занепокоїли тіні смерті, то несподівано обіймала полегкість чи знемога, то мелькали, наливаючи щастям, картини дитинства. Все немовби промовляло: "Ти живий! Ти живий! Ти живий, аж болю просиш…" А десь у глибині душі щось стиха повторювало: "Живи, бо інших вже нема й не буде".

Через зчорнілу від морозу галявину рушив на протилежний бік Яровиці. Вдалині, за прозорою обслоною імли, виднілися курені. Я звернув плаєм на круть. Сів на скелі і дивився на бурхливий мутний потік. Нанизуючи мить на мить, спливав час. Я намагався уявити його собі в образі сивоголового химерного дідугана, що застиг на колінах, молячись. А на рівнині, на полігоні між залізнодзьобими орлами люди уявляють час інакше. Та й ми, і рівняни однаково заслуговуємо співчуття. "Чого ти гадючний? — спитав якось Кошута. — Ми не самоїди, Ксеню. І не так уже ми провинилися, що гинемо. Ти знаєш, що навзаєм ми не мали добра з сусідами".

Всі ми заслуговуємо співчуття. І, виходить, маємо рацію. І Третяк, зітятий на чужині, і Верешко, який популяризував між румунами гуцульські лайки, і Смоляк, який зачав галицькій дівчині дитину, і Горинь, для кого всі — бомкарі, і Кошута, який шукає в минулому порівнянь до сьогоднішніх жахів, і Крицяк, який вчора лякав, а нині втішає… Лиш мене підкинули до вічної все-прощенної громади як втілення нудьги і роздратування. Коли ж я кому-небудь пробую розповісти, що в мене не було світлої години, мене або стороняться, або дивляться так, ніби хочуть сказати: "Так тобі й треба!" Я на співчуття не заслуговую. Моє, видно, деінде.

А скопом всі ми заслуговуємо…

Та я, либонь, дуже п’яний.

Мене кличуть "Ксеню", але тільки Одарій і Василь Чигрин та ще Крицякова Олена вимовляють моє ім’я, не стискаючи язика між зубами.

Я дуже п’яний.

Мої очі стежили за молодою гуцулкою в поточині. Гуцулка сполохано й зацікавлено зиркала на мене, та я конав від жалю і мій мозок нічого не сприймав.

Її мовби виткала моя мрія. Зодягнена у квітчасту турецьку хустину й мальовничий півкожушок поверх вишитої сорочки, в барвисту, биту золотом горбатку і високі червоні румунки.

Вона була в міру висока й пружна, твердотіла, з крутими стегнами і гарними неспокійними ногами. В неї були такі ж розкішні, як у Крицякової Олени, коси, тоненька, біла, як крейда, шия… І взагалі вона настільки була схожою на Олену, що я розгубився і не розумів, чого досі не обізвалася чи не покликала мене.

Минаючи скелю, де я сидів, дівчина низьким від бентеги голосом мовила: "Добридень!" Я зрозумів: ні, не сон. Відчув, що це моя виснена ява, яку мушу затримати, бо вона ніколи не повториться. Тоді зупинить моє життя, стане непереборним порогом, і це, мабуть, буде гірше, ніж війна і смерть.

"Людину в житті повинна спиняти тільки смерть, — п’яно подумав я, дивлячись, як дівчина віддаляється. — Якщо ж людину перепинять штучні бар’єри, то це люта кривда".

— Дівчино! — гукнув я.

Вона швидко збігла до бистриці і пірнула в ліс. Я метнувся услід, наздогнав. Вона обернулася, й очі її спалахнули гнівом.

— Чого тобі? — сказала тихо тремтячими губами.

Я простягнув руку, та вона відстрибнула й вихопила з-за пояса ніж. Я усміхнувся.

— Не займай, — глухо попередила дівчина.

Я завороженим поглядом дивився у її великі карі очі. Вони горіли ненавистю. Я потер рукою чоло і зашкандибав до скелі. На бистриці бігали сонячні зайчики. Я промив очі, розглянувся і знизав плечима. Треба було вертатися на стаю.

Чигрин сказав, що приїхав Горинь. Уже спить. У курені посутеніло. Юр Кошута, обклавшись лойовими свічками, переглядав "Der Tag"[66].

— Де був? — сердито запитав, не підводячи очей. Я не відповів.

— Генерали добиваються від кайзера реформи в армії. — Старий притиснув кулаком газету. — Війна, видно, затягнеться. Німці називають русинські землі мостом до Індії.

— Калиновим?

— Депутат Цегельський, — продовжував Кошута, пропустивши мою репліку мимо вух, — стверджує, що русини не проживуть без німців. Каже — не маємо ладу в голові. Доки таке має бути?..

— Ми собі завжди більше шкодимо, ніж зайди і наїзники.

— Знищення! — засопів Юр. — "Михальда"[67] писала: і буде різати брат брата, і сестра піділлє сестрі трутизни, і так мало стане людей на землі, що будуть здибатися раз на сто літ. — Він поправив окуляри, дістав зі сволока Біблію й пробурмотів: — Якби де "Михальду"