Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

А спів той, наче брат, що гонить з серця горе,

Змагатись не дає журбі.

А спів той, то роса, що в спеці підкріпляє

Напівзів’ялий цвіт.

А спів той грім страшний...

Що відрізняє твори Франка від інших українських поетів — се ноти бадьорості, енергії, мужності, сміливості й незламної віри.

Земле, моя всеплодющая мати,

Сили, що в твоїй живе глибині,

Краплю, щоб в бою сильніше стояти,

Дай і мені!

Дай теплоти, що розширює груди,

Чистить чуття і відновлює кров,

Що до людей безграничную будить,

Чисту любов!

Дай і огню, щоб ним слово налити,

Душі стрясать громовую дай власть,

Правді служити, неправду палити

Вічну дай страсть!

Силу рукам дай, щоб пута ламати,

Ясність думкам — в серце кривди влучать,

Дай працювать, працювать, працювати,

В праці сконать!

Такий є він сей, Антей Української землі — що, доторкаючись свого народу, усе нової й нової сили набирався для боротьби.

Поет і публіцист, історик і белетрист, політичний діяч і кабінетний вчений — являється Франко одним з найосвіченіших людей в світі.

Є він одним з тих людей, які становлять гордощі свого народу.

Сніп. — 1912. — 5 (18) лютого.

Шевченкові роковини

Велика буря стрясла життям нашої нації у XVII столітті. Наче розбурхане море, гнівне та страшне, була тоді наша Вкраїна. Грізні хвилі народного гніву злітали до нечуваної високості. XVII вік — була се епоха, коли цілий нарід був об’єднаний одним чуттям, дихав однією душею, думав однією думкою. Найглибші низи прийшли в рух, і раз по раз, наче вулкан, вибухав вогнистою лавиною народний гнів. Були се величні часи героїчної боротьби за визволення. Минула та буря, але довше ніж півтора століття не могло втихомиритись народне море. Від часу до часу знов гримів грім, і вибухав вулкан, і зривалася буря, й хвилювалося народне море. Остатній конвульсійний вибух відноситься до другої половини XVIII віку і знаний в історії під назвою «Коліївщина» або «Гайдамаччина». Нові обставини історчного життя, які наступили по тому, не однаково впливли на різні шари нашого народу. Верхи вихололи швидко й з початком XIX віку уявляли з себе кору теплото попелу, але низи — се ще був огонь, правда, малосилий, щоб прорватись крізь кору попелу, але досить міцний, щоб заховати в собі живу енергію. Настав великий розлам поміж шарами нашого національного організму. Верхи — прудко винародовлялись, приймали чужу культуру, переймались чужими громадськими ідеалами, аж врешті за декілька поколіннів зробились навіть національно чужими своєму народові. Низи суворо замкнулися у собі, не розвиваючись, не рухаючись, але міцно ховаючи в собі ті ідеали своїх предків, що в муках та стражданнях були утворені XVII віком. Верхи розвіювали народну силу, низи скупчували енергію на тлі старих ідеалів. Такий був, схематично кажучи, стан нашої нації з початком XIX віку. Народне море втихомирилось, і здавалось, що навіки зачинилася книга життя нашого люду.

І от саме тоді українська нація породила двох геніальних синів, щоб у світову скарбницю духової культури вони вложили ті перли, які утворив і вистраждав в глибинах свого духу сам нарід, щоб оружжям їм були не шабля та рушниця, але живе слово. Обох післав їх нарід, але тільки один дійшов туди, куди був післаний. Один народився в панськім будинку з теплого попелу, другий — у мужицькій хаті з гарячої криці. Той, кого післали верхи, зробився найдорожчою перлиною в тріумфальному поході чужого народу, той же, кого породили низи, став окрасою й обороною своєї нації. Один був Го — голь, другий — Шевченко. Сього другого великого поета нашого згадаймо сьогодні по заповіту його «незлим тихим словом». Згадаймо його, бо він не всує обіцяв:

Возвеличу

малих отих рабів німих

І на сторожі коло їх

Поставлю слово.

На межі двох історичних епох в житті нашого народу він стоїть. Обидві епохи доторкаються його, і одна епоха, вмираючи, наділила його тим стародавнім блиском та чаром нашого історичного життя, що від них і досі палає душа наша. Друга епоха, сама народжуючись від нього, як із свого джерела, понесла в будуччину ідеали наших предків, перекуті та перероблені на новітні форми в горнилі поетової душі. Неначе двобічне дзеркало, відбив він у своїй душі тіні минулого й мрії будучого, що злилися й з’єдналися в ньому, як дві течії в однім морі, і був він Бояном минулого й Тіртеєм будуччини.

Коли правда, що психічну складню кожної нації утворює не тільки синтеза усіх живих істот, які складають певну націю, але головним чином синтеза у предків, які сприяли витворенню нації, коли правда, що не живі тільки, але й мерці грають визначну роль в сучасному житті кожної нації; коли правда, що власне мерці суть творцями моральності кожної нациї й невідомими рушіями її способу поводження, то безперечно правда, що з усіх умерлих предків найбільшу варту, відбиту в сучасній національній психіці української нації як новітнього організму, має Тарас Шевченко. Але заразом з тим він сам був носителем традицій кількох поколіннів предків наших, був плоттю від плоті їхньої, був висловом їх ідеалів. І, може, найкраще, найвлучніше схарактеризував Шевченка той, хто сказав: «От останній кобзар і перший великий поет свого народу».

І ось сьогодні ми маємо змогу виявити нашу любов та пошану тому, хто сам був любов до України. В ім’я його ми сьогодні говоримо, і він є тут посеред нас: невмируща частина його — його думки сяють виразні та ясні, такі живі та сильні, немов він отсе тільки що їх вимовив перед нами. І десятки років, що ділять нас від дня його смерті, не лякають нас темною та порожньою безоднею, бо посеред темряви, наче золотий серп місяця на темнім небі, блищать його слова:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу —

За неї душу погублю.

І ми знаємо, що се не були тільки слова, ми знаємо, що справді діла