Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

Композитор Микола Лисенко

«Наша пісня, наша дума не вмре, не загине — от де, люде, наша слава, слава України» — се сказав Тарас Шевченко. Так, справді, наша пісня, наша дума — у всій своїй чудовій пренепорочній предківській красі — не вмерла, не загинула, і се зробив Микола Лисенко. Нині ми ще не маємо змоги як слід оцінити значення Миколи Лисенка для історії нашого відродження національного.

Але се вже можемо сьогодні сказати: пісня поета й музика композитора були тією зцілющою та живущою водою, які пошматовану, змертвілу душу нації нашої до життя покликали. Двох чародіїв надіслала нам доля: один з них Лисенко. Звуками то ніжними, то суворими, то повними жалю та смутку, то перейнятими енергією та надією — будив Боян наш в душах українців найкраще почуття в світі — любов до свого народу. Він брав наспіви далеких предків наших і, розвинувши та перетворивши їх у горні душі своєї, повної любові, віддавав знов своєму народові у блискучій, чарівній оновленій формі.

Лисенко побачив світ на Полтавщині 1842 р., укінчив Київський університет, потім консерваторію у Німеччині. Написав опери й оперети: «Різдвяну ніч», «Тараса Бульбу», «Утоплену», «Енеїду», музику до слів Шевченка, Франка, Олеся тощо, величезні збірники народних пісень і багато інших творів чистої музики. Хто має нагоду ближче знати д. Лисенка, той не може не любити сю незвичайно делікатну, ніжну душу нашого Бояна. Але ся ніжна душа буває і суворою, се тоді, коли вона бачить напасть на кохану Україну; тоді лагідні очі запалюються вогнем і мечуть блискавиці. М. Лисенко належить до тих небагатьох українців старшої генерації, які сміливо оголосили себе українцями, не сховались у куток, не злякались прикростей і ціле життя змолоду та й донині не уступали з зайнятої позиції, дарма що лякали їх усякі страхіття й стрівали їх усякі кривди та прикрості. Нехай же буде благословенне ім’я нашого Бояна і нехай на власні очі побачить він здійсненими ті ідеали, які укохав змолоду і якими зогрів наші душі.

Сніп. — 1912. — 15 (28) січня.

Проф. Михайло Грушевський

Полковника Богуна, найулюбленого лицаря з часів Хмельниччини, народна легенда наділила здатністю бути в один той самий час у двох місцях. Він міг одночасно обороняти аж дві фортеці, дарма, що ділив ті дві фортеці протяг миль сто!

Куди б не кинувся ворог, на котру б з фортець не напав, усюди стрівав він страшну шаблю Богунову. Оця легенда усе згадується мені, коли думаю про діяльність проф. Грушевського. Де б не напали на українство — у Києві чи у Львові, усюди вони дістають одсіч з руки М. Грушевського. Закований у залізо великої ерудиції, маючи в руці наукове оружжя — відбиває сей невтомний борець усі ворожі напади. І тільки дивуєшся: де знаходить ця людина сили й часу, щоб писати таку величезну скількість праць. Бо коли б ми тільки перелічили самі назви його історичних та публіцистичних творів, ми б геть заповнили нашу часопись! Українська наука, якої представником є сьогодні Наукове т[оварист]во імені Шевченка у Львові й Київське Наукове т[овари-ст]во, нерозривно зв’язана з іменем проф. Грушевського: в обох товариствах він є головою, розумом, нервом! І коли Наук[ове] т[оварист]во ім. Шевченка користується тепер світовою пошаною та признанням, — се заслуга проф.

Грушевського. Найбільша, найважніша праця проф[есо]ра — се велика «Історія України-Руси». Вона зробила ім’я проф[есора] таким популярним по всій Україні і таким відомим на цілий світ. Було б зайвим казати про величезне значення тієї «Історії». Адже знайдено великий тридцятиміліоновий нарід, націю з просторою культурою, хоч і зруйнованою, але здатною до відродження, до нового життя. «Суспільність, що має віру в себе, мусить мати й відвагу глянути на неприкрашену правду сього минулого, щоб зачерпнути в ній не зневіру, а силу», — каже в передмові проф[есор]. З появою сієї праці проф. Грушевського зник назавжди аргумент ворогів нашого національного відродження, які звали наш нарід «безбатченком» і на тій підставі не визнавали за нами права на самостійне національне життя...

Та поруч з істориком в особі професора ми маємо незвичайно талановитого публіциста. Своїм гострим критичним розумом він так уміє обхопити кожне явище сучасного життя з усіх боків і дати йому з українського погляду таке освітлення, як ніхто інший. Значення і вплив публіцистичних творів проф[есо]ра справді можна назвати величезним. Він рішуче не дозволяє сучасним українським крутіям збочити з простої стежки, яку він вирівнює для ходи цілого народу й яка веде до великого ідеалу.

Бачимо, як під впливом великої, невсипущої, плідної діяльності професора постать ледачого, пинявого, байдужого «малороса» навіки гине й виростає бадьорий, сильний, енергічний українець, якому належиться майбутність.

Найбільша з побід, яку може одержати українець, досталось на долю проф. Грушевського: український нарід, який не вміє шанувати своїх діячів, який раз у раз обкидає їх болотом, а то й камінням, сей нарід увесь без різниці партійних чи інших поглядів з глибокою пошаною відноситься до імені проф. Грушевського ще за життя. І через те наш поклик: «Хай живе Михайло Грушевський на многая літа!» знайде щирий відгук в душах і серцях усіх українців.

Сніп. — 1912. — 19 лютого (3 березня).

Д-р Іван Франко

У 1913 році Україна святкуватиме 40-літній ювілей письменницької діяльності Івана Франка. Се буде справжнє національне свято, бо Іван Франко є найбільший з сучасних наших поетів, люблений всюди, де живуть українці. З іменем Івана Франка тісно зв’язана історія відродження Галицької України. Як поет, як публіцист, як політичний діяч, агітатор і вчений виступав Франко, з цілою силою свого таланту, руйнуючи ветху та гнилу будову українського суспільства в Галичині. За свої виступи зазнав він навіть обвинувачення в тім, що нелюбий, зрадив Україну. Усі кидались на нього, свої й чужі, але ні ті, ні другі не здолали захитати його міцну постать новітнього українського діяча, який дійсно ціле життя своє присвятив справі визволення свого народу. Він є дійсний