Читати книгу - "Руда магія і повна торба пригод, Ляна Аракелян"

– Її ніхто не провокував. Вона перша почала, – повторила я слова Германа.

– Так, вона неврівноважена, але... Не просіть, я не можу сказати. Це чужа таємниця.

Альгін пішов. Герман спробував мене обійняти, але я ухилилася.

– Геро, давай на людях нічого не показувати.

– Боїшся?

– Ні. Мене ректор і ваш пан Кнопочка попередили... залишити особисте життя за межами академії.

Герман розкуйовдив мені волосся, ніжно підняв підборіддя і зазирнув в очі:

– А що ти очікувала від них почути? Вони все правильно сказали. З викладацького погляду. Вони ж зацікавлені в нашому навчанні, а не в почуттях.

– Угу. Все одно. Мені дуже ніяково... усі ці погляди скоса... Не те, щоб я боялася заздрісників, але... Краще ми все залишимо за межами академії.

– Як скажеш.

Він прибрав руку, і я полегшено зітхнула. Мені дуже хотілося, щоб він мене обійняв і пригорнув до себе, але я не звикла до такого. Тому що це таємниця двох. І необов’язково посвячувати майже всіх в особисті стосунки.

Після великої перерви в нас була перша пара в магістра Корри Лайс. Вона вчила нас першого в нашому житті захисного закляття – блок-шепіт. Вийшло практично у всіх, крім Вальдека. Він запнувся на вимові. Хвала Акрідені, що магістр Корра встигла закрити йому рукою рот! Кхибра викликала тарганів, а цей міг би накласти прокляття на всіх нас.

– Адепт Дикий, уявіть, що, промовивши це закляття, ви сьогодні вночі на цвинтарі викопаєте не тільки коріння собачої кропиви, а й іще дещо цікаве.

– Наприклад, – зблід близнюк.

– Наприклад, голову якогось напіврозкладеного небіжчика.

– Ой, мамо! – пискнула адептка з групи Лікраніеля.

– А що вас дивує? – розвеселилася пані Лайс. – Цілком можливо, що якийсь адепт-некромант практикуватиметься і когось підніматиме. Старий цвинтар біля Північної брами за королівським указом з калитника віддано у повне розпорядження академії.

Я знайшла очима Ліка, він ледь помітно кивнув.

Дивно. Після того, як ми наприкінці юноцвіту знешкодили там Зурмса, цвинтар люб’язно передають академії.

– Можна запитання, пані Лайс? – підійняла я руку.

– Слухаю, адептка Морошкіна.

– Скажіть, а до цього яким цвинтарем користувалися наші студенти?

– Занедбаною частиною столичного кладовища. А що вас там цікавить?

Треба ж, ви не уявляєте, яке правильне запитання щойно поставили, пані Корро! Але ми з хлопцями з’ясуємо це при світлі дня.

– Нічого. Просто не люблю кладовища.

– Це ваша особиста справа. Що ж, адепти, на сьогодні в мене все. Чекаю вас наприкінці тижня. Завдання додому: поставити на кімнату блок-шепіт і посилити його за допомогою артефакту.

Студенти обурено загуділи: «Ви не розповіли як!..»

– Відповіді є у підручниках. Дякую за увагу, всі вільні!

Ми з Кхиброю бігли підтюпцем до Кулінарної гільдії. Нас зустрів усміхнений секретар.

– Прошу, леді, проходьте. Пан Уззірус чекає на вас.

Дворф був у чудовому настрої.

– А, мої юні богині кулінарії! – привітав він нас. – Прошу, сідайте! Гаррі, будь такий ласкавий, три кави і «Щастя Акрідени».

Дивна назва. Ніколи про таку не чула.

– Здивував, так? – задоволено посміхався в бороду пан Куц. – Це мій рецепт. Ексклюзив. І як усі справжні рецепти з’явився випадково. Секрет, звісно, я вам не видам. Але дуже хочу, щоб ви спробували це.

Гаррі вніс тацю з трьома чашками, витягнутим мідним кавником і трьома десертами в кришталевих вазочках. Ого, п’ятишаровий! На перший погляд просвічували шматочки бісквіта і фрукти. Але смак перевершив себе. Бісквіт тонесенький та м’який, хрумкий прошарок чи то горішків, чи то крихтів. А все інше... Ми їли та ледь не звискували від захвату. Це було чудово! Легке поєднання солодкості, свіжості та нотки прянощів. Ніжне, повітряне та феєричне!

Пан Куц із неприхованим задоволенням спостерігав за тим, як тане десерт у наших вазочках.

– Що скажете?

– Казково! – захоплено відповіла Кхибра.

– Неймовірно! – підтакнула я. – Пане Уззірусе, ви – Майстер!

Дворф сяяв. Це була хвилина його тріумфу.

– Дуже радий, що вам сподобалося.

– А чому щастя, а не усмішка? – запитала Кхибра.

– Бо якби богиня це скуштувала, то стала б щасливішою вп’ятеро! – похвалився дворф.

Ми посміхнулися.

– Але повернемося до вашого рецепта. Я готовий видати патент. Чесно кажучи, не очікував, що, змінивши лише порядок інгредієнтів, ви домоглися такого результату.

Ми скромно потупили погляди.

– Пан Інтрі–Ші, провідний кулінар Аліандевії готовий купити патент за три тисячі золотих. Я беру один відсоток за угоду. Це є гарантом того, що договір буде підписано обома сторонами. Як бачите, підпис пана Інтрі–Ші вже стоїть. На жаль, єдиний дракон, який пов’язує наші країни – зламав крило. Загоюватиметься довго. Портали, як ви знаєте, тимчасово не працюють. Тож довелося замовити персональний кашалот–азарт, щоб уже цього тижня пан Інтрі–Ші міг потішити мешканців Аліандевії новим напоєм.