Читати книгу - "Морфій"

— Константи! — радіє вона і, не припиняючи радіти, до секретарки: — Hau ab, Hilda. Aber sofort![220]

Секретарка зникла, ніби здиміла, я навіть не побачив її лиця, погляд втуплений у підлогу чи просто кудись інде.

— Доброго дня, мамо, — кажу.

— Доброго дня, Константи. Сідай.

Сідаю в крісло для відвідувачів, проте не як відвідувач.

— Вип’єш чаю, Константи? — питає.

А я вже розумію. Все бачу в її погляді. Бачу всі свої брехні.

— Не хочу чаю.

— Добре, добре. Що в тебе, сину? Телефонувала до тебе на Мадалінського, ніхто не взяв слухавку.

— Я був у Будапешті, — відсторонено відповідаю.

Дивиться на мене проникливо, що це означає: дивиться проникливо? І зовсім вона не дивиться проникливо; дивиться уважно, але її погляд мене не пронизує, тепер я це розумію. Колись мені здавалося, що вона може дивитися крізь мене, що вона бачить моє нутро, зараз я розумію: то неправда. Я хтось інший.

Чи я хтось інший?

Я змінився. Дзідзя мене змінила.

Справді?

Не знаю. Але принаймні бачу ясніше.

Адже зараз я бачу її: бідна шалена стара, для якої всім життям є її єдиний син. Я. Константи Віллеманн. Розумна шалена стара, котра бачить і розуміє, як моє життя витоншується, витрачається намарно, котра розуміє, що з мого життя ніщо не народжується, і знає, що то її провина. Не моя, її. Вона дала мені все, а цього забагато. Усе, що я маю і мав, — одержав. Спокій, добробут, навіть дружину від неї одержав, якщо так замислитися. Тільки курви, горілка, наркотики, авантюри — тільки це було моїм, тільки цього я досяг сам. Бо не був моїм ні Ґрудзьондз, ні моє офіцерство в полку, улани, кулемети, свист куль, усе те вона мені дала, ким би я був без неї?

А вона без мене — ким?

Тож дивиться на мене і переймається, просто як мати. Чому в Будапешті? Нащо в Будапешті? Чи справді в Будапешті?

І нащо вона вдягла цей мундир, зараз я, дурний, розумію. Очевидно. Мені важко це витримати, бо вже розумію.

— Був у Будапешті? Нащо? — нарешті запитує.

— Ет, залагодити справи. Різні. Я вже піду.

— Зачекай, Константи, ти нічого не кажеш, що з тобою…

Але я встаю. Але я відвертаюся. Дурень. Дурень. Усе життя, тридцять років, дурень.

— Посидь іще, Константи! Може, тобі щось потрібно?

Вона б хотіла дати мені грошей. Але я вже відчиняю двері.

— До зустрічі, мамо, — кажу.

— Зачекай! — навіть устає з-за столу.

Але я виходжу. Майже вибігаю, незважаючи на валізку, вибігаю. Біжу, валізка б’є мені по ногах, дурний, дурний дурень.

Куди я біжу? До «Лурса»? Ні. «Лурс» — то брехня. Уже бракує дихання в легенях, люди дивно дивляться, чоловік із валізкою біжить, але не на вокзал, не на потяг, тож я сповільнююся, йду, але невпинно йду, навіть трохи плачу, все брехня, дурний, дурний дурень, усе життя брехня. Вербова брехня. Сенаторська брехня.

Я Константи Віллеманн брехня. Люблю автомобілі брехня. Не люблю коней брехня.

Вулиця Підвалля брехня. Сходи брехня. Двері брехня. Стукаю брехня. Дихаю брехня.

Геля прочиняє двері. Уже повісили новий ланцюжок.

— Заходь, батька немає, — каже просто і відчиняє.

Я заходжу. Не знаю, що казати, нічого не кажу.

— Юрчик?.. — тільки питаю.

— Юрчику! — кричить Геля.

А він виходить. Заляканий.

— Юрчику, привітайся з татусем.

— Доброго дня, татусю.

— Доброго дня, Юрчику.

Брехня.

Підбігаю до нього, а він сахається, я йому нічого не привіз із Будапешта, навіть шматка шоколаду не привіз, нічого.

Сахається, але я хапаю його, обіймаю, Юрек, Юрчик мій, як я міг тебе покинути, залишити, забути, не бути біля тебе, не оберігати тебе, не годувати, не робити тобі, такому маленькому, світ прихильнішим, адже ти — то не маленький інший менший я, але хтось цілком інший.

— Пусти, татусю, пусти! — кричить Юрчик.

Пускаю. Він тікає до кімнати.

— Ти не можеш так сюди приходити, — каже Геля.

— Я кохаю тебе, Гелено, — відповідаю, повертаючись до неї.

— Навіть не жартуй собі так, Костоньку, не жартуй. Іди додому.

— Не зможу так. Не витримую цього фарсу, цього вдавання, хочу бути з тобою і Юрчиком.

Брехня.

— Так правдивіше, ніж коли ми не вдаємо, Константи.

Я встаю. Юрчик бавиться вантажівкою, їздить нею по дивані.

Я не знаю, яка Гелена, бо я ніколи її не знав, нічого про неї не знаю, чи вона мене коли-будь цікавила, чи я можу це виправити, чи я ще взагалі щось можу виправити?

— Я можу це ще якось виправити, Гелено? Я ще хоч щось можу виправити?

— Зараз тобі треба йти, батька грець поб’є, якщо він тебе тут побачить. Іди вже, Константи, йди. Я зателефоную до квартири, до тебе, зустрінемося десь у якомусь парку, побавишся з Юрчиком. Але зараз іди. Іди додому, звідки б ти з тою валізкою не вертався.

— Дам тобі грошей, — белькочу і дістаю з кишені останню п’ятдесятку, не мою.

— Мені не треба.

— Візьми для Юрчика.

— Йому теж не треба. Забери свої долари і йди вже, Константи.

— Піду, коли візьмеш.

— Добре.

Узяла. Провела мене до дверей. Я вийшов на майданчик, вона зосталася всередині, замкнулася на ланцюжок і дивилася на мене крізь трохи відхилені двері, тож я чекав, що вона скаже.

— Іґа знову зникла, — за хвилю сказала.

— Як то — зникла?

— Через тебе.

— Гелю…

Тільки знизала плечима і замкнула двері.

Я пішов.

Додому. Довго шукав бричку, щоб не йти пішки, знайшов аж на Замковій площі. Біля замку крутилося багато німців.

Я поїхав, фірман поставив мені буду, я сховався в неї, заплющив очі, щоб не дивитися на Варшаву, щоб нічого не бачити, усе брехня.

Їхали довго, їхали цілий вік, овальна сутула спина фірмана, кругленька шапка фірмана, латка на плащі, замість батога в руках меланхолійно висить гілка, сморід коней, не люблю коней.

Е. Ведель. Шоколад.

Плачу. Немає чим. Прошу фірмана зачекати, біжу до квартири, своєї квартири, східцями, ключі ключі де ключі немає ключів, Інженер лишився, коли ми вийшли, але ж я таки забирав ключі, є. У валізці. Одяг у коридорі розкиданий.

Відчиняю, кидаю валізку, вона відкривається, і з неї висипаються речі, мундир, чоботи, але то неважливо. Визираю з вікна, візник чекає.

На фотелі в залі сидить Яцек і спить. Хропе. На колінах тримає пістолет. Біля нього пляшка з-під горілки. Шукаю гроші, Яцком потім займуся,