Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

і речі повсюдно й особливо часто змінюються, і люди не міняють своїх фантазій або способів поведінки, трапляється, що людина добре проводить час, а буває, сумує. І справді, той, хто був настільки мудрим, що знав і час, і порядок речей та пристосовувався до них, завжди мав би успіх або завжди остерігався сумних подій, і було би правильно, що мудра людина керувала зірками та долями. Але чому цих мудреців не знайдеш, позаяк люди спочатку недалекоглядні, а потім вони не здатні керувати своєю природою, з чого випливає, що Фортуна змінюється, командує людьми та об’єднує їх під своїм ярмом» (там само). Природа як варіація — це те, що заважає застосуванню моделі лінійної причинності в політиці. Різноманіття характерів та безліч порядків речей роблять час немислимим як лінію, в якій, відповідно до інструментальної логіки, розвивається дія суб’єкта: зміна часу, про яку говорить Макіавеллі, визначається саме перетином цих двох множин, у яких немає місця непередбачуваним обставинам як браку необхідності або, що позитивно, як прояву людської свободи; потреба є нагальною, але не лінійною, і непередбачувані обставини виникають не через відсутність причин, а через їх складне переплетіння, з якого ніколи не можна отримати загальну картину, а тільки внутрішню й часткову.

Лист

до Содеріні

Розум

і держава

Фортуна

та політика

Сутність змішаних тіл

Концепт

можливості

Відмова від лінійної моделі причинності припускає особливу концепцію «можливості» та «сутності» або «форми» змішаних тіл. У листі до Ветторі Макіавеллі неявно формулює власну концепцію можливості: «Тому що всі речі, які були, я вірю, що вони можуть бути» (Макіавеллі до Ветторі, 20 грудня 1514 р.). Поняття можливості, тобто суті змішаного тіла, приходить після його існування. Іншими словами, можливе не те, що не суперечить на логічному рівні, а те, що існувало або існує на історичному рівні. Однак те, що існувало й існує, не вичерпує сферу можливого. Навпаки, саме ця ідентичність можливості та фактичного, історичного існування відкривається для novum (нового). В іншому листі до Ветторі від 10 серпня 1513 р. Макіавеллі пише: «Я знаю, що моя думка суперечить природному недоліку людей: [...] не вірити, що дещо може бути тим, чим не було». Згідно з Макіавеллі, історія працює як чиста фактичність, а не як гарантія вічного повторення одного й того самого: те, що відбувається, можливе саме тому, що воно відбувається. Ця концепція можливості тісно пов’язана з концепцією суті, яку ми бачимо практично опрацьованою в роботі Макіавеллі: сутність змішаного тіла складається з відносин, тобто з примусових відносин, з прихованого або явного конфлікту. Предмет «Роздумів», сутність або форма Римської республіки, не визначається простою або змішаною політичною формою, але конфліктними відносинами між її елементами, «роз’єднаність плебсу та Сенату» не є формою, що утворює проблему, це сама проблема, яка набуває форми в результаті конфлікту: «Я не хочу залишити без розгляду смути, що відбувалися в Римі після смерті Тарквініїв і до заснування трибунів, і маю намір дещо заперечити тим, хто стверджує, ніби Рим був республікою настільки схильною до смут і до того неспокійною, що, якби доля та військова доблесть не виправили її недоліків, вона була б нікчемнішою за будь-яку іншу державу. Я не можу заперечувати того, що щаслива доля та армія були причинами римського панування; але в цьому випадку мені видається неминучим саме виникнення названих причин, оскільки добра армія є там, де існує хороший політичний лад, проте хорошій армії майже завжди сприяє щастя. Але перейдемо до інших примітних особливостей цього міста. Я стверджую, що ті, хто засуджують сутички між знаттю та плебсом, засуджують, здається, те саме, що було головною причиною збереження в Римі свободи; що вони звертають більше уваги на нарікання та крики, що такі сутички породжують, ніж на благі наслідки, які з них випливають; та що вони не враховують того, що в кожній республіці є два різних настрої — народний та дворянський, і всі закони, які приймалися в ім’я свободи, породжувалися розбіжностями між народом і знаттю, у чому легко переконатися на прикладі історії Риму» («Роздуми», 1513—1519 рр.). Ці суперечливі відносини «двох настроїв» не тільки утворюють внутрішню сутність римського народу, його політичну та військову організацію, а й визначають природу зовнішніх відносин, оскільки роблять Рим здатною до завоювань державою, будучи одночасно «численним та збройним народом» і причиною «заворушень» та «експансії».

Римська

республіка:

політика

і конфлікт

Заперечення телеології та відмова від циклічного часу

Нагоди

та гідність

Керування

Фортуною

Відмова від лінійної причинності та ствердження реляційного характеру змішаних тіл супроводжуються в Макіавеллі підтвердженням відсутності мети природної мінливості, що мається на увазі в теорії чесноти та вдачі, вираженої в Державці. Макіавеллі вважає, що «фортуна є арбітром половини наших дій, але вона дає нам змогу керувати другою половиною або майже половиною», порівнює її з «рушійною рікою, яка під люті затоплює рівнини, вириває дерева і руйнує будівлі, забирає з одного місця землю й переносить в інше; кожен втікає, кожен поступається перед її натиском і не може ніяк зупинити її невпинного руху» («Державець», 1513 р.), а доброчесність — із побудовою «сховищ та насипів» в «тихі часи», оскільки «якщо заново буде підійматися річка, то або потече каналом, або її сила не буде вже ні такою напористою, ні такою шкідливою» (там само). Фортуна, тож, «демонструє власну потужність там, де немає сили, яка б їй зупинила; вона спрямовує туди свій напір, де знає, що не перешкоджають їй ані насипи, ані сховища» (там само). Для Макіавеллі історія — це місце зустрічі чесноти і фортуни, зустрічі, якою ніколи не керувала мета. Філософська концепція, за допомогою якої Макіавеллі висловлюється про відсутність телеології, — це концепція «випадку». Відомим є уривок з «Державця» про великих засновників: «Через власну відвагу, а не фортуну стали володарями, скажу, що найвизначніші з них це Мойсей, Кир, Ромул, Тезей та інші. […] Спостерігаючи за їхніми діями та їхнім життям, побачимо,