Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

що вони не мали нічого іншого від фортуни, а лише нагоду, яка дала їм матерію, якій вони могли надати будь-яку форму, що здалася б їм вдалою; без тієї нагоди їх відвага би зовсім вичерпалась, а без цієї відваги нагода стала б даремною» (там само). Історична подія, подібно заснуванню держави, не є наслідком першої міфічної причини, яка становить джерело лінійного розвитку історичного часу (ab urbe condita), але є результатом зустрічі чесноти і фортуни в формі випадку, зустрічі, що, звичайно, може як започаткувати, так і покласти край світу.

Чеснота кентавра: лисиця та лев

Під цим кутом зору спосіб Макіавеллі переписати теорію Полібія про anakyclosis (новий цикл) є парадигматичним. Коли в «Роздумах» він ставить під сумнів особливу форму Римської республіки щодо арістотелівсько-платонічної типології, він, здається, спочатку повторює теорію Полібія, але лише для того, аби підкреслити абстрактність цієї послідовності форм, пов’язаної з конкретною площиною історичних відносин: немає закону для розвитку форм влади суспільства незалежно від відносин влади з іншими спільнотами, жодне суспільство не існує ізольовано, отже, перетин різних циклів створює історичну темпоральність, яку перетинають злами й розриви. Проте дистанціювання від теорії anakyclosis ще радикальніше: Макіавеллі не обмежується ускладненням картини, успадкованої від Полібія, тобто тим, що цикли справді існують, але зазначає, що вони перетинаються між собою. Іншими словами, він не обмежується розглядом випадку як перетину необхідного розвитку кількох циклів, але вміщує випадок у витоки самої форми Римської республіки: «У ньому склалося безліч сприятливих обставин, що виникли завдяки розбіжностям між плебсом і Сенатом, та те, чого не зробив законодавець, зробив випадок» («Роздуми», 1513—1520 рр.).

Відтак, «справжня істина речі» протиставляється уявному світу, де домінують форми або людський порядок є втіленням lex divina (божественного закону). Це «істина» всесвіту Лукреція, в якій у просторі політики переважають випадковість і конфлікт, можливість та чеснота. Чеснота кентавра, наполовину звіра та наполовину людини, у котрому звір розпадається на «лисицю» і «лева» тільки для того, щоб упоратися з поворотами фортуни та жорсткістю конфлікту.

Див. також: Зародження політики, с. 32

Філософія і протестантська Реформація

Антоніо Клерікуціо

Якщо Лютер відчував глибоку недовіру до humanae litterae, Меланхтон відновлює арістотелівську традицію і дає поштовх викладанню науки. Кальвіністська концепція природи і людського пізнання допомагає поставити під сумнів арістотелівську філософію та відкриває шлях до розвитку експериментального підходу. Серед кальвіністів етична активність та ідеал професійного вдосконалення сприяють розвитку техніки.

Класична традиція і Реформація

Засудження

схоластики

Лютер (1483—1546) відчував глибоку недовіру до humanae litterae та явну ворожість до культу давнини, на язичницькому характері якого він наголошує. Повернення до витоків християнства, яке відповідає Реформації, грунтується на Старому й Новому Завітах та на посланнях Святого Павла. У відносинах між Реформацією та давньою філософською традицією вони дуже складні та не можуть бути визначені під кутом зору простого протистояння. Фактично, неприязнь до схоластики німецьких гуманістів, які дотримуються вчення Йоганна Рейхліна (1455—1522) та Еразма Ротердамського (1467?—1536), через Лютера перетворюється на абсолютне презирство. Лютер та «ортодоксальні» лютерани засудили схоластику, канонічне право й організацію Церкви загалом. Після першого етапу, що характеризується безкомпромісним ставленням до класичної культури та самого арістотелізму, до них долучився Філіпп Меланхтон (1497—1560). У другій половині століття також посилилися конфлікти між послідовниками Меланхтона й ортодоксальними лютеранами щодо класичної традиції та викладання філософії і науки. Лютеранським університетам властивий бурхливий розвиток науки, яка також базується на відновленні класичної традиції.

Релігія

і наука

Затвердження центральної позиції Біблії та наголос на слабкості людського розуму в реформованій теології могли бути витлумачені як неявна перешкода до розвитку науки. У реформованих країнах, проте, спостерігаються швидкий розвиток науки і техніки, як у кількісному вираженні (число людей, котрі займаються науковою діяльністю), так і в якісному (інновації в галузі наукових теорій та технологій). Аби розв’язати цю очевидну суперечність та зрозуміти зв’язок між наукою і релігією в контексті Реформації, спочатку необхідно розглянути аргументи Лютера про межі людського розуму. За словами Лютера, знання Бога та його відносин з людиною, як і раніше, неможливе; насправді існує нерозривний поділ між розумом і вірою. Однак, обмеживши сферу розуму дослідженням світу, а також заборонивши будь-які претензії на знання про божественні речі, Лютер звільняє розум від теологічних ідей, які обмежували його зміст та галузь дослідження. Лютер звільняє філософію від допоміжної ролі щодо теології й дає їй можливість автономно розвиватися також у плані вивчення природи. По-друге, Лютер не є прихильником суворого біблеїзму. Заперечуючи алегоричне тлумачення Святого Письма, типове для Римської Церкви, Лютер також заперечує, що Старий і Новий Завіти мають однакову цінність. Слово Боже — це проголошення спокути через Христа, тому, згідно з Лютером, пришестя Христа і його вчення — це лінза, крізь яку можна читати Писання. Лютер також визнає, що одна й та сама тема може бути предметом релігійного або наукового тлумачення: наприклад, небесне явище можна вважати ознакою божественного провидіння (і, отже, воно підпадає під сферу теології) або астрономічним феноменом (підпадає під сферу науки). Це дає відносну автономію науковим дослідженням щодо релігії. Інші реформатори менше схильні до антираціоналізму Лютера, особливо ті, хто, як Меланхтон та Кальвін (1509—1564), мав гуманістичне походження. Кальвін вирізняє дві сфери, в яких людський інтелект провадить свою діяльність: божественні речі та гуманітарні науки (вільні мистецтва, політика, ремесла). Стосовно перших, то в нього надто мало можливостей (навіть якщо Кальвін не заперечує природного пізнання Бога), тоді як у мистецтві й науках інтелект, безумовно, може принести