Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

— Чудово. Я сподіваюся, мене вранці випустять. А то сама втечу.

— Я за тобою заїду. У нас через кілька днів суд. Цього нахабу швидко спіймали.

— Здорово. Антуане, подзвони Олександру і додому, а то в мене були пропущені і сил спілкуватися зараз немає.

— Уже спілкувався. Олександр злитися, що ти знову постраждала. Загалом, усі хвилюються, усіх заспокоїв. Сказав, що ти завтра зможеш поспілкуватися з ними.

— Угу. Я тоді вимкну зараз інтернет, а то зжере заряд батареї.

— Відпочивай.

Після цього заснула і пропустила вечерю. Вранці мене розбудив лікар і приніс сніданок, вівсяну кашу. Він посидів поруч, поки я їла.

— Дякую.

— Вибачте, але кращого лікарня запропонувати не може. Тут дієтична їжа.

— Лікарю, останнім часом я полюбила вівсянку. Мені вже можна вставати?

— Так, — чоловік усміхнувся — Я навіть більше скажу, вас уже буду виписувати. І раджу зайнятися своїм харчуванням. Ви занадто худа. Не варто гнатися за модою і стандартами.

— Я й не женуся. Просто так вийшло. Тепер намагаюся набрати. Щоправда те, що набрала вже встигло швидко зійти.

— Регулярне харчування і регулярний спорт вам допоможуть виправити ситуацію.

— Дякую.

Біля лікарні мене чекали журналісти. Серед них упізнала знайому дівчину. Вона протиснулася вперед і посміхнулася мені. Прочитала її бейдж, Анна.

— Як ваше самопочуття? — одразу запитала вона.

— Дякую, все добре.

Інша журналістка одразу поставила запитання.

— Що плануєте робити із заводом?

— Планую, що він працюватиме вже відсьогодні. Точніше він вже працює.

Перед виходом із лікарні зателефонувала наставнику дізнатися, як справи. Робітники вже прийшли на завод і працюють. Дуже зраділи зарплаті за минулі місяці.

— Що буде з попереднім власником? — поставила запитання Анна.

— Суд, — відповіла коротко.

— Не боїтеся, що завод знову збанкрутує? — поставив запитання інший журналіст.

— Ні.

— Чому?

— На те є підстави. Самі побачите, з часом. Вибачте, мені час справами зайнятися.

Відійшла від журналістів, мене обступила група чоловіків, тут було кілька людей і троє янкуїнців.

— Дівчинко, у нас до тебе розмова.

Гаразд зробимо вигляд, що я наївна дівчинка. Озирнулася на журналістів. Анна мені посміхнулася і зробила вигляд, що чимось зайнята, а камера спрямована в мій бік. Сховала руку за спину і показала їй великий палець.

— Що вам хлопчики?

Хлопчики ледь не заричали від такого поводження!

— Ти віддаси нам завод інакше від нього ні чого не залишиться.

— Це яким чином? — поплескала віями, зображуючи святу невинність і дурничку.

— Збанкрутує, — мені мило посміхнулися.

Я теж усміхнулася.

— А не подавитеся?

— Ти що про себе уявила?!

— А ви?

— Ти дрібниця, ти взагалі знаєш, з ким розмовляєш?! — гаркнув із головний.

— А повинна?

— Я тебе вб'ю! — крикнув він.

— Ви мені погрожуєте? — запитала абсолютно спокійно.

— Це констатація факту.

— Тоді боюся вас засмутити, заповіт я вже написала. І після мене матимете справу з королем Афону.

Чоловік зупинився. А я помітила як за їхніми машинами припаркувалися знайомі військові машини. Щоправда мій опонент цього не помітив і дістав лазер.

— Хм, дивлюся, ви вирішили реалізувати свою загрозу. Мабуть, вам життя ваше зовсім не дороге.

Швидко зазначила, що інші не поспішали діставати зброю. Не знаю, що про мене після цього в пресі скажуть. Але щось не хочу щоб мене зараз пристрелили. Тож я, користуючись моментом, різко вдарила чоловіка проміж ніг носком кросівка. А вони в мене тверді. Бідолаха звизгнув, впустив лазер і зігнувся навпіл. Військові швидко оточили шантажистів, а мене відтіснили вбік і сховали поміж високих янкуїнських військових. За кілька хвилин до мене підійшов учорашній знайомий.

— Умієте ж ви провокувати... — чи то сердито, чи то, втомившись, сказав чоловік.

— Вибачте за незручності.

Він по доброму посміхнувся.

— Та що там уже. Своєю присутністю допомогли спіймати стількох злочинців. Ще й вибити з них зізнання, яке чула вся планета і навіть більше. До того ж змогли запустити безнадійний завод. Думаю, багато хто вам вдячний.

— Чому ви сказали безнадійний завод? — здивувалася я.

— Попередній власник і до нього не могли вивести його на постійний прибуток.