Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

— Хм, зрозуміло. Думаю, зараз буде по іншому. Для мене це частина пазла, важлива частина.

— Так це правда, ви збираєтеся запустити виробництво космічних кораблів?

— Так, — сказала тихо. — А мені можна вже до своїх хлопців піти?

Мене провели під конвоєм і передали з рук у руки. Анутан обійняв і погладив по спині.

— То журналістам із тебе і слова не витягнути, то ти їм кидаєш одну сенсацію за іншою.

— Просто деяким щастить бути в потрібний час у потрібному місці. І Анна швидко схоплює, коли намічається скандал. Власне завдяки їй мене не пристрелили.

— Приємно це чути, — сказала дівчина, що підійшла, — Хотіла дізнатися, чи буде ще щось подібне.

— Побережіть мої нерви, я так посивію завчасно.

— Пофарбуємо, — усміхнулася я — Сподіваюся, ні, більше такого не буде.

— Поїхали на завод. Потім відпочинок, а після завтра суд.

— Дасте інтерв'ю після суду?

— Можна, — сказав Анутан, я кивнула.

Ми одразу сіли в машину і поїхали на завод. Наставник показав, як зайти, щоб не привертати до себе зайвої уваги. А то він сьогодні ледве «відбився» від працівників, які хотіли подякувати. Кабінет директора був на другому поверсі, і був майданчик, з якого можна поспостерігати за найбільшим цехом. Я зручно стала для спостереження з чаєм і печивом, Антуан стояв поруч.

— Зараз сварити не будеш за солодощі?

— Ти ж уже снідала.

— Ага, улюбленою вівсянкою.

За нічого не значущими розмовами помітили, як зав'язалася невелика суперечка. Хлопці з охорони не хотіли пропускати одного чоловіка. Він їм голосно щось доводив та інтенсивно жестикулював. Подивилася на охоронця, який був поруч із нами.

— Ремі, з'ясуй, чого він хоче.

Хлопець кивнув і зв'язався зі своїми. Йому відповіли.

— Міс, це наш колишній співробітник, його звільнили три місяці тому.

— За що? — хлопець знизав плечима. — І що він зараз хоче?

— Повернутися на роботу.

— Нехай приведуть. Пішли в кабінет. Потрібно знайти його справу.

Справа хлопця, що до нас прийшов, була порожньою. На нього було цікаво дивитися. Перші кілька хвилин я мовчки його розглядала. Він був живим, обличчя відображало емоції, і не було маскою, як я часто це зустрічала.

— Ізо, — покликав мене наставник, — це не ввічливо так дивитися?

— Як? — здивувалася я — У нього зовнішність приємна, обличчя живе. Скажи, як тебе звати?

— Гнат.

— За що тебе звільнили, тільки чесно.

Хлопець зніяковів, я посміхнулася його реакції.

— Я попередньому директору по обличчю вдарив, двічі. А перед цим накричав на нього, обізвав обманщиком, злодієм і кретином.

— Як тобі пощастило, — протягнула я. — Сама б хотіла так зробити.

На мене дуже здивовано втупилися. До того ж усі — Антуан, Максим і Гнат.

— Що? Це правда. Шкода тільки, що це неможливо. Чим він тебе так образив?

— Він обладнання почав продавати. А всі, хто обурювалися, швидко позбулися роботи.

— Ясно. А ким ти тут працював?

— Конструктор, ще розробляв нові деталі. Щоправда, все залишилося тільки на папері та в комп'ютері, йому було не цікаве покращення та економія коштів. Він комусь пообіцяв завод. І це були явно не ви, це хтось із місцевих. Я просто трохи стежив за ним. Були схожі на бандитів.

— Сьогодні новини не дивився?

— Ні.

— Декого сьогодні заарештували, можливо, це ті, кого ти бачив. Потрібно, напевно, щоб ти їх упізнав. Не побоїшся?

— Ні.

— Добре. Робочий день уже давно почався, іди працюй. А там подивимося на тебе. Зачекай, — покликала я його, коли хлопець був у дверях, — Кого ще звільнили? А то у ваших справах одні корінці без бумаг.

— Так він же все знищив. Я знаю тільки ще про двох. Нас в один день звільнили. Кого ще після нас не знаю.

— Іди працюй, — сказав Анутан — зараз розберемося. Максим у тебе є старі списки працівників?

— Так, у секретаря на щастя збереглися. Скоротили близько десяти працівників. Дивно, що він усіх не звільнив.

Потім у секретарки і дізналися, що звільняли тих, хто починав обурюватися, іншим цього вистачило, щоб мовчати. Їм обіцяли просто, що хазяїн зміниться і знову завод працюватиме.

Поки шукала розетку, вже в номері готелю, мене набрав Олександр.

— Добрий вечір — сказав він — а ти це де лазиш?

Я хмикнула.

— Добрий вечір. Розетку намагаюся знайти. А то телефон скоро зовсім вимкнеться.

— Ізабелло, — покликав Антуан, — я знайшов розетки.

Вони знайшлися в сусідній кімнаті, суміжній між нашими спальнями. Швидко підключила телефон до розетки і сіла в крісло. Посміхнулася прийомному батькові.