Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

Переслідування українського суб’єкта з боку імперської влади було адекватне символічному оскопленню, що хронічно здійснювалося в українській історії і може бути розглянуто як всеоб’ємний мотив кастрування українського мужчини, його сексуальної і державницької потенції. Роман «Польові дослідження з українського сексу» О. Забужко відштовхується від унікальної позиції українського чоловіка як «чоловіка-переможця». Але присутність некастрованого національного мужчини, попри тотальну кастраційну ситуацію, викликає неусвідомлену потужну заздрість, адекватну імперсько-феміністичному акту оскоплення як акту кастрації національного чоловіка «диверсанткою», «інопланетянкою». Відповідно розгортається символізація кастрації через демонічне бажання вгородити в нього ножі: «…щоб ходив кров’ю, щоб кінчав кров’ю». «Агресивністю та жорстокістю мстить сексуальна жінка світу за свою невротичну нездатність любити»[1315], тобто за свою неможливість бути аристократичною національною жінкою.

Сексуальною розв’язкою жіночого садомазохістського двобою з українським чоловіком (жіночо-чоловіча колізія роману символізує імперсько-національний двобій) стає усвідомлення «якоїсь глибинної незгоди»[1316] і пошуки її психосемантики. Однак жінка-нарциска не бачить себе. За сюжетом міфу про Нарциса, оракул віщує йому загрозу — від самопізнання: «Якщо не пізнає себе». Тому Забужко інтуїтивно відводить погляд, дивлячись навскоси. Цей ефект наскісного погляду, що уникає загрози самопізнання, пояснює С. Жижек у праці «Дивлячись навскоси. Вступ у психоаналіз Лакана через масову культуру»[1317].

Психоаналіз еросу виявляє, що нормальне любовне життя забезпечує цілісність двох потоків вітальної енергії: ніжної течії, або еротичної, і хтивої течії, або сексуальної. У романі Забужко актуалізовано хтиву течію, яка маргіналізує й витісняє ніжну, адже основи ніжної течії закладає ранній онтогенез на основі інстинктів самозбереження, які спрямовувалися на батька і матір. Вульгарно-брутальна інтроекція материнського і батьківського образів обумовлює перевагу хтивої течії. У любовній ситуації, коли ніжність і хтивість зливаються воєдино, то це породжує психічну переоцінку любовного об’єкта. А радикальний розрив двох течій єдиного любовного потягу зумовлює потребу не творити, а руйнувати еротичний об’єкт, що й символізується в романі Забужко.

Головним любовним об’єктом дівчинки, за психоаналізом, є батько, тому інтроекція батьківського образу формує ставлення до чоловіка. «Чоловік є завжди лише, так сказати, заступником, але ніколи не «справжнім», — відзначає Фройд, — першим має право на любов жінки інший, в типових випадках — батько; чоловік, в найкращому разі, — другим. Все залежить від того, наскільки інтенсивна ця фіксація і як міцно вона утримується для того, щоб заступник був відхилений, як незадовільний»[1318]. Інтроекція істеричного українського батька в автобіографічному романі О. Забужко передбачає неусвідомлену відразу до українського чоловіка. Істерію викликає нездатність любити українського мужчину. Вихід з істеричності, згідно з психоаналізом, можливий лише через любов: «врешті-решт, необхідно почати любити, щоби не захворіти, і залишається лише захворіти, коли внаслідок своєї неспроможності позбавляєшся можливості любити»[1319]. Тому з любов’ю Фройд пов’язував можливість повноцінної творчості, любов і є головною психологічною причиною для творчості. Цей психоаналітичний підсумок він ілюстрував думкою Г. Гейне: «Хвороба, можливо, була останньою причиною / Всього потягу до творчості; / Сотворяючи, я міг сцілитися, / Сотворяючи, я ставав сціленим». Однак такого зцілюючого ефекту не досягається у Забужко, неусвідомленою метою її письма є руйнування української мужності, що загалом обумовить деконструкцію коду української літератури на всіх рівнях — художньому та аналітичному. Деконструкція українського коду виразно простежується через ставлення до монотеїстичного християнства, коли перевага віддається політеїстичному язичництву. Відповідно до цієї релігійності світоглядну позицію письменниці формує філософія «комунівського», імперського еросу, яка відкидає індивідуалізацію: «…бо ж, кохаючись по-справжньому, зливаєшся не з партнером, ні, — з розбуялою анонімною силою, що протинає своїми струмами все живе, підключаєшся до неї з тим, аби на кілька секунд — а-а-х! — катапультуватися в вібруючу вогнистими контурами чорноту, якій нема ні ймення, ні міри, на цьому стоять усі поганські культи, то тільки християнство списало це злиття за відомством Чорнобога, замурувавши людині всі виходи з себе, окрім єдиного — через верх, але для нашої доби, хоч по суті й постхристиянської, уже відрізано шлях до повороту назад, в орґіастичне свято вселенської єдності: ми, кожен зосібна, безнадійно заражені проклятою свідомістю ваготи й ущільненості власного «я»…»[1320].

Аналізуючи любовне життя в античності, Фройд зауважував, що найглибша відмінність між любовним життям античного світу і християнського полягає в тому, що античний — сформував першоцінність потягу всупереч об’єкту потягу: «Древні поважали потяг і готові були облагородити ним малоцінний об’єкт, а ми низько оцінюємо прояв потягу самого по собі і оправдовуємо його достойністю об’єкта»[1321]. Тому античний імперський світ згодом наполегливо стимулював чуттєву, хтиву течію. Психоаналіз імперської античності виявив, що закономірною психологічною причиною її занепаду стало знецінення любові на основі тотального абстрагування потягу. «У часи, коли задоволення любові не зустрічало перешкод, як, наприклад, в часи падіння античної культури, любов обезцінилася, а життя опустошилося»[1322], — писав Фройд, звертаючи увагу європейської цивілізації на духовну цінність християнства, на те, що саме аскетичні течії християнства «дали любові психічну цінність, яку їй ніколи не могла дати язичницька давнина»[1323].

Опозиція «ерогенне язичництво — духовне християнство» у світоглядному дискурсі роману О. Забужко є дзеркалом для виявлення суб’єкта-варвара. Це дає змогу згадати чоловіче варварство великого князя Русі Володимира. Як відомо, син аристократа і рабині, він був ображений відмовою полоцької княжни Рогніди, яка не хотіла вийти заміж за «робичича», плебея за материнським кодом. У знак помсти за відмову у 975 р. він напав на Полоцьк і на очах у батька і братів Рогніди зґвалтував її, а потім на очах зґвалтованої Рогніди убив її батька і братів, запаливши палкою помстою саму Рогніду, адже вона побачила, що таке плебей і варвар у своєму оголеному вигляді. Дивом урятувавшись від мстивої руки Рогніди, Володимир згодом одружиться з візантійською аристократкою Анною, з якою прийде в Русь рятівне для розщепленого князя християнство. Саме християнство змінить психологію великого князя Володимира, а з ним і Київську Русь, окультурить її варварську маргінальну сутність. Адже Володимир зі своїм гаремом нічим особливо не відрізнявся від зображеного П. Загребельним Сулеймана, до якого потрапила українська Роксолана. Тому психоаналітично варварське язичництво на рівні плебейської свідомості Київської Русі варто вивчати через символічну опозицію «Володимир — Рогніда», а християнство — через опозицію «Володимир — Анна». О. Забужко у своїй поезії символічно звертається до образу Рогніди («Полон Рогніди»), адже її