Читати книгу - "Людолови. Том 2"

— Не слухай, джаним, цього чорного грака, — сміється падишах, коли Настя благає його відмовитися від походу. — Невже ти бажаєш, щоб мене мали за полохливу жінку або боягуза, не гідного меча моїх предків? Чимало років існує дeржaвa Османів, і ще ніколи султанські бунчуки це зазнали такої неслави, щоб не здійснився похід, задля якого виставлені вони перед Біюк-сараєм. Воля аллахова вказує мені йти на Ляхистан і покарати його за зраду і непокору. І хай ці чорні граки не порушують твого спокою, моя променяста. Не вір їм! Хіба я не справедливий?

Хіба я караю безвинно? Або примушую когось вірити по-нашому? Навіть тут, у Стамбулі, чимало християнських церков. Аби сплачували вони податки, аби працювали — і ніхто їх не чіпатиме, якщо нема в них провини проти свого падишаха. Винних я, дійсно, не милую.

— Але ж чому, чому ти приховав від мене таку важливу справу? Хіба я не люблю тебе і не гідна твого довір'я? — вирвалося у неї.

— А навіщо було тебе турбувати? Хай демони сумніву відійдуть від чола твого. Все, що роблю, — на твою користь, на користь нашого сина, — додав він і пригорнув Гюль-Хуррем.

Мовчить Гюль-Хуррем, Троянда Щастя, але камінь не впав з її серця. Боязко їй. Адже ж патріарх прокляне її жахливим прокльоном, якого не відхилити і не позбутися ані амулетом з левового зуба, ані розвіяти, як прозорий димом наргіле. І, готуючись до походу, Настя тремтить перед майбутнім…

Вона переказує патріархові розмову з Османом, обарвивши її і прикрасивши по-своєму. Вона дарує йому найкращі перли Назлі-ханум, щоб не прокляв її цей жахливий чорнявий дід з м'якою грецькою вимовою і вогняними очима ворожбита. Навіть випросила в нього благословення супроводити падишаха у поході, «щоб відхилити його караючу руку від полонених».

Але інше жене Настю у далеку і важку дорогу. Вона до нестями боїться, щоб десь не підсунули падишахові іншої жінки, яка підкорила б його красою і здобула собі владу й силу, яку вже понад три роки не поділяє Настя ні з ким на світі.

Що поруч цього незручності й втома і навіть небезпеки походу?!

— Осман іде!!! Осман іде!!! — зойками розпачу й жаху пролунало по степах Ляхистану. Заганяючи до смерті коней, мчали до Варшави гінці від молдавських і волоських кордонів. Диміли чорно-руді гриви підпалених на курганах «фігур», і дрожем жаху прохоплювало міщан і селян, хуторян і уходників, коли бачили вони на обрії їх заграви. Всі розуміли, що турецька навала змиє і знищить усе, як морський приплив, як смерч і вихор у пустині, і примара рабства, жебрацтва і загибелі якось одразу тьмарила сонячний день своєю жахливою тінню.

День і ніч засідала в Варшаві королівська рада. Мчали гінці до цісаря й до Ватікану, тяглися шляхами валки зброї, харчів і пороху. По замкових дворах і містечках селяни нашвидку вивчали військову науку гуркотіла стрілянина, іржали коні, торохкотіли ковальські молоти, з комор та льохів витягали іржаві панцери та кольчуги, чистили їх, лагодили мури та брами, поглиблювали рівчаки, насипали вали, гатили греблі, тягли на вежі тупорилі мортири і довгасті серпентини та гаківці.

— Що робити?! Єзус-Маріє, що робити?! — питав сенаторів король Зигмунд і дивився на них безбарвними риб'ячими очима. — Адже ж нашого війська невистачить навіть затримати їх на кордонах…

— Треба негайно скликати посполите рушення[315]. Негайно запросити з двадцять ландскнехтів та кондотьєрів[316], - радить хворий на астму великий гетьман литовський Ян-Карл Хоткевич.

— Хіба що на кошти пана гетьмана? — насмішкувато кидає Якуб Собеський. — Невже у державній скарбниці знайдуться гроші на військо?

— Треба зробити складку. Треба віддати останній шеляг, — підводиться Лев Сапега і театральним жестом б'є себе в груди.

Але насмішкуватий вигук Замойського уриває його:

— А поки пан королівський підскарбій[317] збиратиме по замках ці шеляги, наші вороги дійдуть до Кракова і до Варшави.

— Так що ж, на вашу думку, робити? Чекати і сподіватися, що архістратиг Михаїл надішле нам на захист всі дев'ять легіонів небесного воїнства?

Замойський смикає плечима і рвучко обертається до нього на одному підборі.

— Щоб врятуватися і врятувати ойчизну, — карбує він, — треба не губитися і вдатися до єдиної реальної сили, яку ми маємо в нашому розпорядженні — до козаків.

— Щоб ці лотри розграбували наші маєтки і знов почали вимагати нобілітації?! — обурено відсапується Хоткевич.

— І щоб ми мусили визнати їх самозваних єпископів, — сичить біскуп краковський.

Замойський почув його неголосне сичання.

— Ні, мосцьпане, щоб не сісти на палю десь під муром Біюк-сарая, щоб не цілувати стремен падишахових і не визнати Магомета пророком своїм, як це зробив би не один з найпишнішого панства, аби врятувати свою голову від засолювання, — гостро карбує Замойський. — Чому дивитися крізь рожеві окуляри? Грошей нема! Війська нема! І нема де його взяти. А в козаків його сила-силенна. Це вам не наше хлопство, що тримає меч, як батіг, а спис як дубину. Це справжнє, окурене порохом військо. І зброї в нього на три роки.

Зигмунд злісно покусує тонкі губи, і рудувата еспаньйолка його обурено стовбурчиться під хрящуватим носом.

— Щоб, відбивши Османа, потрапити під личаки цього хлопа? Пан воєвода сидить собі в Києві і втрачає нюх до політичної ситуації.

— Або краще мовити, мосцьпане, варшав'яни хворіють на великопольський нежить і не відчувають гару з дунайського берега і з шведських кордонів, — гостро відбиває Замойський, забувши двірський етикет.

Зигмунд демонстративно відвертається від надто запального сенатора. А Замойський також демонстративно звертається до вельмож:

— Вже на кого-кого, а на Петра Сагайдачного корона може покластися. Хто, як не він, двічі врятував армію найяснішого принца Владислава в Московщині? Хто, як не він, допоміг в Інфлянтській війні? І головне, сам, приборкав козацьке свавілля і навіть допомагав ліквідувати хлопське повстання в Московщині. Проте корона краще від мене знає його заслуги перед ойчизною, ну, а якщо він тепер став на захист своєї хлопської віри, то це така дрібниця, яку він має право собі дозволити. Chaque bаron а sa fantaisie[318], - додав він і знизав плечима.

Король мовчить. Він гостро відчуває погано приховану ворожнечу магнатів. Вже не раз ввічливо, але одверто казали вони, що його політика шкодить Польщі і він, а не морські походи козаків, є головною причиною війни з Османом. Він ненавидить козаків, та що може він зараз сказати, коли пани зрозуміли, що без козаків навіть пам'ять про Річ Посполиту розвіється вітром в неосяжних південних степах.

Мовчання