Читати книгу - "Відродження Нації"

До цього треба додати ще релігійну відмінність, а також злісну й злочинну аґітацію христіянських (переважно чорносотенських) релігійних фаховців (попів), їхню духову зашкарублість, фанатизм і бузувірство. Також треба мати на увазі ненависть економично-соціальних конкурентів по професії, не-єврейської дрібної торговельної буржуазії, - всяких сільських та містечкових крамарів, процентщиків, кулаків, які частіш усього являються "національними героями" в погромній справі.

От ці головні сили завсігди утворювали, утворюють тепер і, коли революція не змете злочинного капіталістичного ладу, цього ґрунту, на якому ростуть такі отруйні квіти, ще довго будуть утворювать цей резервуар сліпої, дикої ворожнечи.

Скористувалась цим резервуаром і отаманщина.

Я не буду приводити тут опису всіх тих страхіть, які жахним кошмаром стояли над Україною впродовж кількох довгих місяців. Досить сказати, що рідко було якесь містечко або місто на теріторії отаманщини, де жили євреї, щоб там не погуляла отаманська рука, де б не було грабіжу, мордування, катування й убийства беззбройних людей, починаючи з старих дідів і кінчаючи малими дітьми.

Про це колись буде написано цілі томи з цього чорного, ганебного періоду нашої історії.

Але тепер же треба твердо, отверто й виразно сказати, що головним винуватцем цієї ганьби й злочинства була отаманщина. (Коли я говорю про отаманщину, то маю на увазі сістему, характер, природу режиму, а також головних виразників і представників цього режиму - отаманію, велику й меньчу, безконтрольну, безвідповідальну, дрібно-міщанську й еґоїстичну. І не маю на увазі тих трудівників українських офіцерів [старшин], які, як уміли й розуміли, виконували на фронтах свої військові обов'язки).

І було два сорти отаманії, що одкручували погромний ґрант. Один сорт - це чорносотенна, явно контрреволюційна й провокаторська руська офіцерня, яка складала значний відсоток старшин українського війська. Ця отаманія являлась у певній мірі ініціатором і орґанізатором погромів, їй було корисно й необхідно діскредітуватп українську владу. (Це той самий метод, що прикладався цією самою офіцерньою під час гетьманщини). Крім того в погромах вони тішили свою темну, недалеко від селянської одбіглу псіхіку, а також набивали кишені грабованим погромленим добром.

Другий сорт отаманії - щиро український. Тут головним чином виступав національний момент. Синки крамарів, куркулів, попів і простого селянства, вони з дитинства були вже затруєні духом антисемітизму. Загострення національних конфліктів, прихильність єврейського робітництва до большевизму розв'язали руки цим темним душам і дали немов право дати волю своїм гнійним емоціям. І розуміється, такі людці також при сій зручній оказії грабували, крали й шантажували на цих погромах як хотіли.

4. Отамансько-ідейні підоснови погромів.

Але головна вина падала, розуміється, на весь режим і на тих людей, які той режим утворили, які його боронили й представляли. І коли большевицька, есерівська й денікінська преса називала С. Петлюру погромщиком, то треба отверто, не ховаючи правди, безжалісно признати, що цей чоловік, дійсно, заслужив цю сумну славу.

Цим я не хочу сказати, що С. Петлюра мав якусь особливу ненависть до єврейства. Ні, це був звичайний собі дрібний міщанин з легкою плівкою "ліберального" обивательського антисемітизму, "демократичний" обиватель, який готов був "прінціпіально" признати євреїв такими ж людьми, як і всі, готов був навіть дати їм "майже всі" права, але в якому з дитинства сиділа антіпатія до сеї раси. Загострення національної боротьби й прихильність єврейського пролетаріата до большевизму в душі цього "героя" також викликали певну свободу тої антіпатії. Його обивательська псіхіка й дрібно-міщанський світогляд також, як і в його отаманців, не могли дати йому ні стримуючих стимулів, ні розумного аналізу національних явищ, ні бажання боротись з дикими ексцесами. Навпаки, він сам уважав усе єврейство винним за те, що серед його були большевики.

Цей політично-малоосвічений міщанин гадав, що, коли гарненько прижучити єврейство, то в йому зразу зникне клясова діференціація, що єврейська буржуазія й єврейський пролетаріат забудуть свої клясові противенства й буржуазія зможе вплинути на пролетаріат, щоб він покинув свої змагання до соціального визволення й перестав бути "большевиком", се-б-то ворогом цієї самої буржуазії. І коли 17 липня до цього міщанина, Головного Отамана, явилась делеґація від вимученого, катованого єврейства й просила його "вплинути" на погромщиків, то він з свого боку, обіцяючи їм це, запропонував, - як каже офіціоз, "Вістник У. Н. Республіки", - також "вплинути на єврейські кола по той бік фронту, щоб вони допомагали нашій армії, що бореться проти большевиків".

Це ж саме, тільки в отвертій і ціничній формі він сказав ще в початках погромів, ще в Київі, Голові Директорії:

"А чого ж вони (євреї) не помагали нам битись з гетьманщиною!"

Та от документальне, офіціальне підтверження цих слів і оправдання погромів.

Той самий офіціоз "Вістник У. Н. Республіки" в ч. 26-му оповіщає:

"Головний Отаман Петлюра видав 20 липня 1919 року під ч. 69 наказ, котрим наказує всім командирам частин, а також представникам державного інспекторіату за їх особистою відповідальностю неуклінно стежити за тим, щоб на місцях їх розташування не провадилось жадної погромної аґітації... Головний Отаман наказує широко оповістити населення й козацтво про те, що єврейське населення стало на шлях активної допомоги нам у боротьбі з ворогом і в будуванню української незалежної республіки, тому всякі насильства принесуть нам лише шкоду, внесуть розбрат у наші ряди й погублять усю справу".

Перш усього цей цікавий документ свідчить про те, що до 20 липня ніяких, значить, подібних наказів не видавалось, ніяких рішучих заходів спинить злочинства не робилось, що аґітація погромна провадилась вільно.[34]

А потім характерне пояснення цього наказу: "євреї стали на шлях активної допомоги нам", (це після того, як єврейська делеґація присяглась С. Петлюрі, що все єврейство готово всіма силами битись за самостійність, аби тільки його не били) а "тому" не треба більше допускати "насильств", бо вони тепер уже не потрібні, не корисні нам, або, як говорить наказ, "принесуть нам шкоду".

Другими словами: коли ж єврейство не "стане на шлях активної допомоги", то його треба громити, тоді "насильства" не принесуть нам шкоди. І, значить, до цього часу, поки не явилась делеґація й не заявила, що єврейство "стало на шлях допомоги", всі погроми були цілком виправдані й дозволені: