Читати книгу - "Людина-амфібія. Острів загиблих кораблів. Голова професора Доуеля"

— Але ж це фізіологічно неможливо. Не думаєте ж ви, що людина високі ноти витягає зі свого горла верхніми кінцями зв'язок, а низькі нижніми? Висота звука залежить від більшого чи меншого напруження голосових зв'язок по всій їх довжині. Адже це, як на струні: за більшого напруження струна вібрує дужче й виходить виший звук, і навпаки. До того ж коли б зробити таку операцію, то голосові зв'язки були б укорочені, отже, голос зробився б дуже високим. Та й взагалі людина не могла б співати після такої операції: рубці мали б заважати правильній вібрації зв'язок, І голос, у кращому випадку, був би дуже хрипкий… Ні, це абсолютно неможливо. Врешті-решт, щоб «оживити» тіло Анжеліки, потрібно було мати голову, чиюсь голову без тіла.

Доуель несподівано замовк, бо згадав про те, що певною мірою підтверджувало припущення Ларе.

Артур сам бачив кілька експериментів свого батька. Професор Доуель вливав у судини загиблого собаки підігріту до тридцяти семи градусів за Цельсієм живильну рідину з адреналіном — речовиною, що подразнює і примушує судини скорочуватися. Коли ця рідина під певним тиском потрапляла у серце, вона відновлювала його діяльність, і серце починало гнати кров у судини. Поволі відновлювався кровообіг, і тварина оживала.

— Найголовнішою причиною загибелі організму, — сказав тоді батько Артура, — є припинення постачання органів кров'ю і киснем.

— Отже, у такий спосіб можна оживити й людину? — запитав Артур.

— Так, — весело відповів його батько, — я берусь здійснити воскресіння і коли-небудь зроблю це «диво». До цього я й веду свої досліди.

Оживлення трупа, виходить, можливе. Але чи можна оживити труп, у якому тіло належало одній людині, а голова — іншій? Чи можлива така операція? Щодо цього в Артура були сумніви. Правда, він бачив, як батько його здійснював надзвичайно сміливі й вдалі операції з пересадки тканин і кісток. Але все це було не таким складним, і це робив його батько.

«Коли б мій батько був живий, я, певне, повірив би, що здогад Ларе про чужу голову на тілі Анжеліки Гай правдоподібний. Тільки батько міг насмілитись зробити таку складну і незвичайну операцію. Можливо, ці досліди продовжували його асистенти? — подумав Доуель. — Але одна справа оживити голову чи навіть цілий труп, а інша — пришити голову однієї людини до трупа іншої».

— Що ж ви хочете робити далі? — запитав Доуель.

— Я хочу розшукати цю жінку в сірому, познайомитися з нею і розкрити таємницю. Ви допоможете мені?

— Звичайно, — відповів Доуель.

Ларе міцно потис йому руку, і вони заходились обговорювати план дій.

За кілька днів Ларе вже був знайомий з Бріке, її подругою та Жаном. Він запропонував їм прогулятися на яхті, і його запрошення прийняли.

У той час, як Жан та Руда Марта розмовляли на палубі з Доуелсм, Ларе запропонував Бріке зійти вниз оглянути каюти. Їх було лише дві, зовсім невеличкі; в одній з них стояло піаніно.

— О, тут навіть с інструмент! — вигукнула Бріке. Вона сіла до піаніно й заграла фокстрот. Яхта легенько погойдувалась на хвилях. Ларе стояв біля піаніно, уважно дивився на Бріке й обмірковував, з чого почати своє слідство.

— Заспівайте що-небудь, — сказав він.

Бріке не змусила впрошувати себе. Вона заспівала, кокетливо поглядаючи на Ларе. Він їй подобався.

— Який у вас… дивний голос, — сказав Ларе, пильно вдивляючись їй в обличчя. — У вашому горлі ніби є два голоси: голоси двох жінок…

Бріке знітилася, але швидко оволодівши собою, нещиро засміялась.

— О. так!.. Це у мене з дитинства. Один професор співів виявив у мене контральто, а інший — меццо-сопрано. Кожен ставив голос по-своєму, і вийшло… до того ж я нещодавно застудилася…

«Чи не забагато пояснень для одного факту? — подумав Ларе. — І чому вона так знітилася? Мої припущення справджуються. Тут щось є».

— Коли ви співаєте на низьких нотах, — сумно заговорив він, — я ніби чую голос однієї моєї доброї знайомої… Вона була відомою співачкою. Бідолаха загинула під час залізничної катастрофи. Хоч як дивно, але її тіла не розшукали… Її фігура надзвичайно нагадує вашу, мов дві краплини води… Можна подумати, що це її тіло.

Бріке, вже не ховаючи страху, подивилася на Ларе. Вона зрозуміла, що він почав цю розмову не просто так.

— Бувають люди, дуже схожі одне на одного… — сказала вона тремтячим голосом.

— Звичайно, але такої подібності я не зустрічав. До того ж… ваші жести… ось цей жест руки… І ще… Ви щойно взялися руками за голову, ніби поправляючи пишне волосся. Таке волосся було в Анжеліки Гай. І так вона поправляла непокірні кучері на скроні… Але у вас немає довгих кучерів. У вас коротке, підстрижене за останньою модою волосся.

— У мене раніше теж було довге волосся, — сказала Бріке, підводячись. Обличчя її зблідло, пальці злегка тремтіли. — Тут душно… Ходімо нагору…