Читати книгу - "Людина-амфібія. Острів загиблих кораблів. Голова професора Доуеля"

— Почекайте, — зупинив її Ларе, так само хвилюючись. — Мені треба поговорити з вами.

Він силою всадовив її в крісло біля ілюмінатора.

— Мені погано… Я не звикла до хитавиці! — вигукнула Бріке, пориваючись піти. Але Ларе, ніби ненароком, торкнувся її шиї і відслонив краєчок кольє. Він побачив рожеві рубці.

Бріке похитнулася. Ларе ледве встиг підхопити її: вона знепритомніла.

Художник, не знаючи що робити, бризнув їй в обличчя водою з карафи. Вона скоро прийшла до тями. Несказанний жах засвітився в її очах. Кілька довгих секунд вони дивилися одне на одного мовчки. Бріке здавалося, що настав час розплати. Страшний час розплати за те, що вона привласнила чуже тіло. Губи Бріке затремтіли, і вона ледве чутно прошепотіла:

— Не нищіть мене!.. Пожалійте…

— Заспокойтесь, я не збираюсь нищити вас… але я повинен розкрити цю таємницю. — Ларе підняв безвільно звислу руку Бріке І міцно стиснув її. — Зізнайтеся, це не ваше тіло? Звідки воно у вас? Скажіть мені всю правду!

— Жан! — спробувала крикнути Бріке, та Ларе затис її рота долонею, прошипівши у вухо:

— Якщо ви ще раз крикнете, ви не вийдете з цієї каюти.

Потім, відпустивши Бріке, він швидко замкнув двері каюти і щільно прикрив раму ілюмінатора.

Бріке заплакала, мов дитина. Та Ларе був невблаганний.

— Сльози вам не допоможуть! Кажіть швидше, поки мені не увірвався терпець.

— Я ні в чому не винна, — заговорила Бріке, схлипуючи. — Мене вбили… Але потім я ожила… Одна моя голова… на скляній підставці… Це було жахливо!.. І голова Тома стояла там… Я не знаю, як це трапилось… Професор Керн, — це він оживив мене… Я просила його, щоб він повернув мені тіло. Він пообіцяв… І роздобув десь ось це тіло… — Вона майже з жахом подивилася на свої плечі та руки. — Але коли я побачила мертве тіло, то відмовилась… Мені було так страшно… Я не хотіла, благала не пришивати моєї голови до трупа… Це може підтвердити Лоран: вона доглядала нас. Але Керн не послухав. Він зробив так, що я заснула, а прокинулась я ось такою. Я не хотіла залишатися у Керна і втекла в Париж, а потім сюди… Я знала, що Керн переслідуватиме мене… Благаю вас, не вбивайте мене і не кажіть нікому… Тепер я не хочу залишитись без тіла, воно стало моїм… Я ніколи не відчувала такої легкості в рухах. Тільки болить нога… Але це мине… Я не хочу повертатися до Керна!

Слухаючи цю плутану розповідь, Ларе думав: «Бріке, здається, справді неповинна. Але цей Керн… Як він міг добути тіло Гай і використати його для такого жахливого експерименту? Керн! Я чув це ім'я від Артура. Керн, здається, був асистентом у його батька. Ця таємниця повинна бути розкрита».

— Перестаньте плакати й уважно вислухайте мене, — строго мовив Ларе. — Я допоможу вам, але з однією умовою, що й ви нікому не скажете про те, що трапилося з вами аж до цієї хвилини. Нікому, крім однієї людини, яка зараз прийде сюди. Це Артур Доуель, — ви вже знаєте його. Ви повинні у всьому коритись мені. Коли тільки не послухаєте, на вас чекає страшна кара. Ви вчинили злочин, який карається смертю. І вам ніде не пощастить сховати вашу голову і привласнене вами чуже тіло. Вас знайдуть і гільйотинують. Отож слухайте мене. По-перше — заспокойтесь. По-друге, сідайте до піаніно і співайте. Співайте якнайголосніше, щоб було чути там, нагорі. Вам дуже весело, і ви не збираєтесь виходити на палубу.

Бріке підійшла до піаніно, сіла й заспівала, акомпануючи собі неслухняними пальцями.

— Голосніше, веселіше, — командував Ларе, відчиняючи ілюмінатор та двері.

То був незвичайний спів, — крик відчаю і жаху, перекладений на мажорний лад.

— Голосніше, барабаньте по клавішах! Так! Грайте і чекайте. Ви поїдете в Париж разом із нами. Не здумайте тікати. У Парижі ви будете в безпеці. Ми зуміємо сховати вас.

З веселим обличчям Ларе вийшов на палубу.

Яхта, нахилившись на правий борт, швидко пливла на легкій хвилі. Вологий морський вітер освіжив Ларе. Він підійшов до Артура Доуеля і, непомітно відвівши його вбік, сказав:

— Спустіться у каюту й примусьте мадемуазель Бріке повторити все, що вона розповіла мені. А я забавлю гостей.

— Ну, як вам подобається яхта, мадам? — звернувся він до Рудої Марти і повів з нею невимушену розмову.

Жан, розлігшись у плетеному кріслі, розкошував далеко від поліції та детективів. Він не хотів більше ні думати, ні спостерігати, він хотів забути про постійну настороженість. Попиваючи з маленької чарки елітний коньяк, він дедалі більше занурювався у споглядальний напівсонний стан. Це якраз було на руку Ларе.

Руда Марта почувалася також пречудово. Чуючи з каюти спів подруги, вона й сама, в перервах між фразами, додавала свій голос до грайливого наспіву.

Чи заспокоїла Бріке гра, чи Артур видався їй не таким небезпечним співрозмовником, але цього разу вона більш доладно й послідовно переповіла йому історію своєї смерті та воскресіння.

— Оце й усе. Ну, хіба ж я винна? — вже посміхаючись, запитала вона і проспівала коротеньку шансонетку «А чи