Читати книгу - "Зоряні крила"

— Правильно зробила, — вирішив Крайнєв. — Дивись, який мотор для нас готують, на Марс летіти можна.

І обидва схилилися над широкими полотнами креслень.

Здорово в'ївся гітлерівцям у печінки Сидір Ковпак. Майже вся поліська північ України тепер була окупована гітлерівцями тільки формально, а насправді ніхто з них у поліські села і носа не наважувався показати. З'явилися цілі райони, де взагалі жодного німця не бувало. У багатьох селах фашиста теж давненько не бачили — страшно було гітлерівцям потикатися у партизанський край.

Але таке становище ні сам Гітлер, ні його генерали довго терпіти не могли. Як же можна розпочинати великий наступ весною, коли за спиною партизанські загони орудують, коли точно не скажеш, який поїзд вчасно до фронту прийде, а який під насип у болото звалиться.

Ні, з партизанами треба кінчати, бо доки вони існують, у тилу гітлерівців спокою не буде.

Отже, забезпечуючи собі свободу дії, німці ранньої весни почали великий наступ на партизанські ще розпорошені, незміцнілі загони. Проти партизанів було пущено кілька кадрових дивізій і весь фольксштурм, який тільки був у розпорядженні фашистського командування на Україні. А проте цей наступ не застав зненацька Сидора Ковпака. Сила його загону була саме у вмінні маневрувати, вийти з-під удару, де ти слабший за ворога, самому вдарити з усієї сили, де ти відчуваєш себе сильнішим.

Гітлерівці кинули на ковпаківський загін багато війська, і партизанам довелося залишити освоєні за зиму місця і рушити далі в ліси. Але зробити це було не так просто. Гітлерівці вдарили зненацька. Вони намагалися оточити весь загін і знищити його, розрізавши на частини, і саме цього не міг допустити Сидір Ковпак.

Як тільки розвідка доповіла про початок гітлерівської операції, на всіх лісових дорогах стали добре озброєні партизанські застави. Вони були нечисленними — два-три бійці і кулемет та ще кілька десятків гранат на всякий випадок. Але в лісі ці замасковані точки перетворювалися на грізну силу, перед якою стояло одне завдання: затримані німців, поки не відійдуть основні партизанські сили, а тоді, вже лісами, приєднатися до загону.

Ковпак розподіляв людей швидко і впевнено. Він добре знав своїх партизанів, знав, на кого можна покластися у скрутну хвилину. Подумавши мить, він послав на один з бічних шляхів Лойченка, Віру Михайлівну Соколову і Синицю — молодого партизана, якому ще не доводилося бувати в бою.

— Вам треба протриматися до вечора, — наказував Ковпак. — Коли споночіє — відривайтеся від противника і наздоганяйте нас. Все ясно?

— Ясно, — відповів Лойченко, призначений за старшого.

Застава заглибилася в ліс і скоро зникла між невисокими поліськими соснами.

У весняному, ще тільки пробудженому від зимового сну лісі було тихо і вогко. Торішнє, зіпріле листя ворушилося, ніби оживаючи. Це з-під землі пробивалися до світла перші блідо-зелені стебельця сну і зсовували потемнілі листочки. Крізь оголені, прикрашені тільки налитими бруньками віти беріз проривалися косі промені сонця… До вечора ще чимало часу, години, мабуть, зо три.

В тих місцях, де тонкі берези змінювалися густими заростями струнких високих сосен, було темніше. Сонце сюди майже не доходило, світло його осявало тільки шпичасті верхівки.

— Отут і будемо Гітлера зустрічати, — вирішив Лойченко.

Віра Михайлівна погодилася. Справді, дуже зручне для засідки місце. Вузька дорога завертала майже під прямим кутом, обходячи невисокий бугор, і коли біля цієї висотки поставити кулемета, то вогнем його надійно можна було перекрити і відрізати будь-який рух по дорозі.

За наказом Лойченка Іван Синиця маленькою лопаточкою швидко викопав для кулемета окоп. Розташований між корінням величезної сосни, він був зовсім невидимий з дороги. Товстенний стовбур прикривав його збоку, кращої вогневої позиції і не придумаєш.

Лойченко ліг біля кулемета, примірився і сказав:

— Дуже добре. Тепер кожен індивідуально окопатися мусить.

І вони зробили кожен собі невеличкі окопи, не зариваючись дуже глибоко в пісок, знаючи, що довго тут затриматися не доведеться.

— Ну от, тепер можна хоч цілу гітлерівську дивізію зустрічати, — пожартував Синиця, оглядаючи свою роботу.

— Як зустрінеш, тоді і скажеш, — незадоволено буркнув Лойченко.

Вони полягали до своїх окопів і надовго замовкли. Тиша стояла над лісом, і сонце вже почало схилятися до обрію.

Десь далеко почулися постріли. Вони все частішали, злилися в суцільну тріскотняву. Почулося кілька гарматних розривів.

— Протитанкові гармати притяг, — сказав Лойченко.

— А може, вони і не підуть по нашій дорозі? — висловив несміливе припущення Іван Синиця.

— Підуть, — похмуро відповів Лойченко, — вони по всіх дорогах просочитися спробують.

Віра Михайлівна лежала біля кулемета, слухала розмову двох партизанів, добре розуміла почуття, які пакують зараз у серці Івана Синиці, ї на душі їй було спокійно. Вона знала, що це завдання дуже небезпечне, але все-таки є надія повернутися до загону. Це не з тих завдань, коли знаєш, що ідеш на вірну загибель, хоч зустріти смерть і позмагатися з нею доведеться напевне.

Десь далеко — здавалося, ніби за багато кілометрів, — почулося тихе, приглушене гудіння. Приходило воно ніби просто з лісу, і партизани насторожилися, зовсім заклякли у своїх неглибоких окопах.

— Якась машина іде, — нервово сказав Синиця, окоп якого був розташований найближче до дороги.

— Протитанкову гранату приготуй, — наказав Лойченко.

— Вона вже давно готова, — відповів Синиця, кладучи тепер перед собою в'язку з кількох звичайних гранат.

Вони замовкли, і в лісі знову запанувала тиша. Навіть гудіння затихло — нічого не чути з темної лісової далини.