Читати книгу - "Фінансист, Теодор Драйзер"

Реліхена Ковпервуд попросив звернутися до журналістів і спробувати налаштувати їх так, щоб вони почали кампанію за його звільнення, а Волтера Лі — організувати збір підписів під петицією до губернатора про помилування. Ковпервуд сподівався, що цю петицію підпишуть усі великі фінансисти й інші відомі люди. Лі, так само, як Реліхен і багато інших, охоче обіцяв посприяти цьому.

Більше робити було, власне, нічого. Залишалося лише похапцем зустрічатися з Ейлін, що серед усіх турбот і нагальних справ часом здавалося абсолютно неможливим. І все ж він знаходив час для цих зустрічей — занадто сильно він прагнув поніжитися у променях її кохання. Які у неї були очі всі ці дні! Вони горіли бажанням ніколи не розлучатися з ним, бачити його щасливим! Подумати тільки, що його так карають — її Френка! О, вона здогадувалася про все, як би він не бравував, як би бадьоро не говорив з нею! Адже саме її кохання привело його до в’язниці (вона це знала). Яким жорстоким міг бути її батько! Які ж ниці вороги Френка (хоча би й цей дурень Стінер, його портрети вона часто бачила в газетах). Дивлячись на Френка, Ейлін знемагала від страждань за своїм красивим коханим — найсильнішим, найвідважнішим, найрозумнішим, найніжнішим, найпрекраснішим чоловіком у світі! Хіба вона не знає, що він зараз переживає? Ковпервуд заглядав у її очі, читав у них бездумне, палке почуття й розчулено посміхався. Яке кохання! Неначе любов матері до свого малюка, собаки до хазяїна. Як вона могла так кохати його? Ковпервуд не знаходив відповіді, але воно було прекрасним.

У ці останні дні йому хотілося якомога частіше бачити Ейлін. За місяць, який провів на свободі, із дня винесення обвинувального вироку й до відмови в задоволенні клопотання перед верховним судом, він чотири рази зустрічався з нею. Тепер у них залишалося всього-на-всього одне побачення у суботу перед фатальним понеділком, коли він повинен сісти у в’язницю. Він не бачив Ейлін відтоді, коли було винесено рішення верховного суду, але отримав від неї листа «до запитання» і призначив їй зустріч на суботу в маленькому готелі в Кемдені. Це містечко, розташоване на іншому березі річки, здавалося Ковпервуду найбезпечнішим місцем в околицях Філадельфії. Він не уявляв собі, як Ейлін сприйме звістку про майбутню довгу розлуку, і як вона взагалі буде діяти надалі, коли в неї не буде можливості радитися з ним із будь-якого приводу. Потрібно поговорити з нею, заспокоїти її. Однак цього разу, як він передбачав і побоювався, жаліючи її, Ейлін ще більше побивалася й обурювалася. Здалеку помітивши його, вона поспішала до нього назустріч із тією сміливістю й рішучістю, яку вона дозволяла собі в поводженні з ним, — із майже чоловічою хоробрістю, яка завжди так захоплювала Ковпервуда. Обвивши його шию руками, вона мовила, захлинаючись слізьми:

— Любий, можеш нічого мені не говорити. Я все прочитала в газетах. Не впадай у відчай, ріднесенький мій! Я кохаю тебе. Я буду тебе чекати. Я не покину тебе, хоч би мені довелося чекати десять років! Що там десять — сто! Але мені так боляче за тебе, мій дорогий! У думках я весь час буду поруч, щастя моє, я буду любити тебе всією душею.

Вона не переставала пестити його, а він дивився на неї з тією спокійною ніжністю, яка свідчила і про його само­владання, і про його почуття до Ейлін, його захоплення нею. «Хіба можна не кохати її? — говорив собі Ковпервуд. — Та й хто б її не кохав?» У ній було стільки пристрасті, трепету, бажань. Він обожнював її зараз, можливо, ще більше, ніж раніше, бо, незважаючи на всю свою внутрішню силу, так і не зумів підкорити її. Навіть у дні, коли він був замкнений і похмурий, вона поводилася з ним, як зі своєю власністю, своєю іграшкою. Вона часто, а особливо коли була схвильована, розмовляла з ним так, ніби він був її маленьким улюбленцем, її дитинкою. Інколи йому здавалося, що вона зможе підкорити його собі, змусити його служити їй, настільки вона була самобутньою та впевненою у своїй жіночій владі.

Ось зараз вона нашіптувала йому слова любові, немов він уже зовсім занепав духом і потребує її материнської турботи й ніжності, хоча прикрощі не зламали його; але на мить йому здалося, що він і справді зневірився.

— Мої справи не такі вже й кепські, Ейлін, — нарешті наважився сказати він, і його голос забринів ласкавіше й ніжніше, ніж зазвичай. Але Ейлін, не звертаючи жодної уваги на його слова, продовжувала з тим самим запалом:

— Ні-ні, все дуже погано, мій милий. Я знаю. Ах, Френку, бідолашний! Та я ж буду приходити до тебе. Це я, у будь-якому разі, зможу влаштувати. Як часто там дозволяють відвідувати ув’язнених?

— Кажуть, лише раз на три місяці, дівчинко. Але коли я потраплю туди, це питання можна вирішити. Утім, чи варто тобі з’являтися там, Ейлін? Адже ти знаєш, як зараз усі налаштовані. Чи не краще трохи зачекати? Цим ти ще більше розгніваєш свого батька! Якщо він захоче, то може дуже зашкодити мені й там.

— Раз на три місяці! — у нестямі перебила вона Ков­первуда, тільки-но він почав її вмовляти. — Ні, Френку, не може бути! Я не вірю! Раз на три місяці! Я не витримаю! Навіть не говори мені про це! Я сама піду до начальника в’язниці. Він дозволить мені бачитися з тобою. Я впевнена, що дозволить, якщо я сама з ним поговорю!

Вона задихалася від хвилювання й не могла зупинитися, поки Ковпервуд сам не обірвав її.

— Подумай, що ти кажеш, Ейлін! Схаменися! Ти за­буваєш про свого батька! Про свою родину! Можливо, що твій батько знайомий із начальником в’язниці. Невже ти хочеш, щоб усе місто говорило про те, що дочка Батлера бігає у в’язницю на побачення зі мною? Твій батько бозна-що з тобою зробить. Крім того, ти не знаєш так, як я, усіх цих дрібних політичних інтриганів. Вони пліткують, немов старі баби. Тобі доведеться обмірковувати кожен свій крок. Я не хочу втратити тебе, я хочу тебе бачити. Лише дій зважено та обережно. Не квапся