Читати книгу - "Фінансист, Теодор Драйзер"

Він замовк, уявивши довгий ряд заґратованих камер, в одній із них буде і він (можливо, надовго...) Уявив, як Ейлін розмовляє з ним через ґрати або в самій камері. Однак ця похмура перспектива не завадила йому відразу ж подумати про те, яка чарівна тепер його кохана. Якою вона залишалася юною та сильною! Він наближався до зрілості, вона ж була ще молода і прекрасна. Їй дуже личило її вбрання: шовкова, у білу й чорну смужку, сукня з турнюром, за химерною модою того часу, котикова шубка і така ж шапочка, що недбало сиділа на золотаво-рудому волоссі.

— Знаю, усе знаю, — вперто повторювала вона. — Подумати тільки: три місяці! Любий мій, я не можу, не хочу стільки чекати! Це дурня якась! Три місяці! Я знаю, що моєму батькові не довелося б чекати три місяці, запланувавши побачити кого-небудь там, не довелося б чекати й тому, хто звернувся б до нього за допомогою. Я також не чекатиму стільки. Я знайду спосіб!

Ковпервуд посміхнувся: не так просто переконати Ейлін.

— Однак ти не містер Батлер, дівчинко. І ти не будеш повідомляти йому про свої наміри.

— Звичайно! Однак там жодна жива душа не дізнається, хто я. Я одягну густу вуаль. Не думаю, що начальник тюрми може знати батька. Утім, навіть якщо й так, то мене він, у будь-якому разі, не знає. І якщо я звернуся до нього, він мене не викаже.

Її впевненість у своїх чарах, у своїй чарівності, у своїй неперевершеності не вкладалася в жодні межі. Ковпервуд похитав головою.

— Диво моє, ти найкраща й найнеймовірніша жінка на світі, — із ніжністю вимовив він і, притягнувши її до себе, міцно поцілував. — Однак усе-таки тобі доведеться вислухати те, що я скажу. У мене є адвокат Стеджер — ти його знаєш. Він сьогодні ж переговорить із начальником в’язниці про нашу справу. Може, йому вдасться все влаштувати, або ні. Я дізнаюся про це завтра, в неділю, а тоді напишу тобі. Дивись же — нічого не роби сама, поки не отримаєш від мене листа. Я переконаний, що доб’юся скорочення терміну між побаченнями наполовину. Цілком можливо, що ми зможемо зустрічатися раз на місяць або навіть раз на два тижні. Там і писати дозволяють по одному листу на три місяці...

Ейлін знову спалахнула обуренням, але він продов­жував:

— Я впевнений, що якоюсь мірою мені вдасться обійти й це правило. Але не пиши мені, поки я не дам тобі знати, або принаймні не підписуйся та не зазначай будь-якої адреси. Там відкривають і читають усю кореспонденцію. Під час побачень і так само у листах будь обережна — ти у мене не надто обачна. Отже, будь розумницею. Добре?

Вони говорили ще багато про що: про його рідних, про явку в суд, яка відбудеться у наступний понеділок, про те, чи скоро його випустять. Чи можна бути присутнім під час розгляду пред’явлених йому позовів, чи його помилують. Ейлін, як і раніше, вірила у його щасливу зірку. Вона читала в газетах особливі думки двох членів верховного суду, а також думки трьох інших, які вирішили справу не на його користь. Вона переконана, що кар’єра Френка у Філадельфії ще не закінчилась. Мине якийсь час, він відновить свою репутацію, і згодом вони разом поїдуть світ за очі. Звичайно, їй шкода місіс Ковпервуд, але вона не підходить Френку. Йому потрібна жінка молода, красива, сильна — одне слово, така, як вона, Ейлін, лише така! Вона пристрасно обіймала його, поки не прийшов час розлуки. Вони обміркували план подальших дій настільки, наскільки це можна було зробити в такій ситуації, яка не дозволяла хоч щось упевнено передбачати. В останню мить вони були вкрай засмучені, але вона прикликала на допомогу все своє самовладання, щоб сміливо глянути в очі невідомому прийдешньому.

51

Настав понеділок — крайній термін прибуття Ковпервуда до в’язниці. Усе, що можна зробити, було зроблено. Він попрощався з батьком, матір’ю, братами та сестрою. Розмова з дружиною вийшла занадто діловою та холодною. Із сином і донькою він вирішив не прощатися. Усі попередні дні — четвер, п’ятницю, суботу та неділю — після того, як стало відомо, що в понеділок він повинен сісти у в’язницю, Ковпервуд, повертаючись додому, планував задушевно й лагідно поговорити з ними. Він розумів, що зараз робить їм боляче. Однак не був у цьому впевнений. Влаштовує ж більшість людей своє життя, незважаючи на обставини й незалежно від того, наскільки доля до них прихильна. Зрештою, його діти житимуть не гірше інших дітей, не кажучи вже про те, що він, звісно, матеріально підтримуватиме їх. Він не планував забирати дітей у дружини, позбавляти їх матері. Вони повинні залишитися з нею. Він щиро бажав, щоб їм жилося добре. Час від часу він відвідуватиме їх, де б вона з ними не оселилася. Проте для себе він хотів свободи дій, хотів розлучитися з Ліліан, почати життя з чистого аркуша, створити нову сім’ю з Ейлін. Ось чому в останні вечори, особливо в цей недільний вечір, він був до дітей уважніший, ніж зазвичай, хоча й намагався поводитися так, щоб вони не здогадалися про майбутню розлуку.

— Френку, — звернувся він до свого доволі кволого сина, — я дуже хотів би, щоб ти трохи підбадьорився і став великим, сильним і здоровим хлопцем! Ти не любиш гратися, дружити. Тобі потрібно потоваришувати з хлопцями, стати у них ватажком. Чому б тобі не зайнятися також гімнастикою або спробувати розвинути мускулатуру?

Ця розмова відбувалася у вітальні батьківського дому, де зібралися розгублені й збентежені члени родини Ков­первуда.

Маленька Ліліан, яка сиділа за довгим столом навпроти батька, підвела очі й зацікавлено подивилася на нього та на братика. Від обох дітей ретельно приховували, що чекало на Ковпервуда: вони вважали, що він просто їде кудись на місяць-два. Ліліан читала казки, які отримала в подарунок на Різдво.

— Нічого він не робитиме! — заявила вона, відірвавшись від своєї книжки й оглядаючи брата несподівано суворим поглядом. — Він навіть побігати зі