Читати книгу - "Вічне життя Смерті, Лю Цисінь"

Чен Сінь виявила, що їхня сфера залита жовтуватим світлом, яке нагадувало призахідне Сонце й проникало крізь круглий отвір, схожий на ілюмінатор. У ньому було видно тільки розмиті кручені лінії, об’єднані паралельними смугами жовтого та синього кольорів, — світ, у якому бушували шторми й вихори. Вочевидь, це поверхня Юпітера. І вона дуже відрізнялася від вигляду планети півстолітньої давнини, який пам’ятала Чен Сінь.

Широкий і бурхливий хмарний пояс посередині нагадував їй Жовту річку, хоча вона чудово розуміла, що один із вихорів цієї річки міг запросто проковтнути Землю. На тлі такої картини Чен Сінь угледіла об’єкт, корпус якого мав вигляд витягнутого циліндра з перерізами різного діаметра. Три коротші циліндри у різних місцях перпендикулярно кріпилися до більшого, повільно обертаючись навколо його осі. Чен Сінь вирішила, що бачить велике космічне місто, яке складається з восьми зістикованих менших міст.

Інший факт був не менш дивовижним: місце, де вони перебували, залишалося статичним відносно космічного міста, а от поверхня Юпітера на задньому плані повільно оберталася! І, зважаючи на яскравість баченої ділянки, вони зараз перебували на сонячному боці планети — можна було навіть побачити тінь космічного міста, відкинуту завдяки сонячному світлу на газоподібну поверхню Юпітера. За деякий час у полі зору з’явився термінатор Юпітера, розділивши планету на світлу і темну частини, та вигулькнула Велика червона пляма, яка ще не втратила здатності лякати, віщуючи про прихід монстра. Усе це підтверджувало факт того, що і місце, де вони зараз перебували, і космічне місто не перебувало у затінку Юпітера й не оберталися разом із планетою навколо Сонця. Натомість вони перетворилися на супутники Юпітера й кружляли навколо планети-гіганта.

— Де ми? — запитала Чен Сінь хрипким голосом. Вона, хоч і насилу, але вже змогла говорити, однак решта тіла все одно відмовлялася коритися її волі.

— Точно не знаю, здається, на космічному кораблі, — знову похитала головою АА.

Вони продовжували парити в жовтому світлі Юпітера, немов уві сні.

— Ви на борту «Зоряного кільця».

Голос пролунав з інформаційного вікна, яке секунду тому вигулькнуло біля них. На екрані з’явився сивий чоловік, у якому Чен Сінь із першого погляду впізнала Цао Біня. Побачивши, наскільки постарів її знайомий, Чен Сінь збагнула, що вони з АА провели в гібернації чимало часу. Цао Бінь підтвердив її здогадки, повідомивши, що сьогодні 19 травня 67-го року Епохи сховищ, тож із часу їхнього останнього нетривалого пробудження минуло 56 років. Чен Сінь знову сховалася від плину часу в гібернації й мусила спостерігати, як блискавично зістарилися всі інші. Почуваючись у цьому винною, вона вирішила більше не користуватися гібернацією, хай які випробування на неї не очікували б.

Цао Бінь повідомив, що космічний корабель, на якому вони зараз перебувають, представляє найсучасніше покоління зорельотів і був збудований лише три роки тому, отримавши назву у спадок від попередників. Цао Бінь також розповів, що після повстання на Зоряному кільці більш ніж пів століття тому його разом із Бі Юньфеном визнали винними й засудили до невеликих строків ув’язнення, проте амністували задовго до повного відбуття покарання. Бі Юньфен помер понад 10 років тому, але попрохав передати їй щирі вітання. Чен Сінь відчула, як сльози застилають її очі.

Також Цао Бінь розповів, що чисельність міського кластера Юпітера зросла до 52 міст, більшість із яких вирішили об’єднатися у великі конструкції. Зараз вони мають змогу спостерігати в ілюмінаторі юпітеріанське Гігамісто ІІ. Завдяки подальшому вдосконаленню Системи раннього сповіщення Сонячної системи всі міста стали штучними супутниками Юпітера й мали змінити орбіту лише після отримання повідомлення про напад за теорією Темного лісу, сховавшись на темному боці планети.

— Життя у містах знову почало нагадувати райське, але, на жаль, ви не встигнете побачити це на власні очі. Часу обмаль, — мовив Цао Бінь і раптом замовк. Чен Сінь із АА обмінялися стурбованими поглядами. Вони зрозуміли, що старий як міг відтягував цю мить, аби не псувати їхнього пробудження.

— Прийшло підтвердження завдання удару? — запитала Чен Сінь.

— Так, ми отримали остаточне підтвердження, — кивнув Цао Бінь. — За пів століття було дві хибні тривоги, й обидва рази ми були за крок до того, щоб вас пробудити, але тепер це правда. Діти — мені вже 120 років, і я маю право вас так називати, — так от, дітки, напад за теорією Темного лісу став дійсністю.

Серце Чен Сінь тьохнуло, але не через сам факт нападу — все-таки людство готувалося до нього понад століття, — а через дивне відчуття, буцім щось пішло за абсолютно незапланованим сценарієм. Їх із АА розбудили, як і було обумовлено, але для відновлення фізичних кондицій їм знадобиться щонайменше чотири-п’ять годин. Тобто з моменту отримання сповіщення про атаку вже минув певний час, але Гігамісто ІІ за бортом не роз’єдналося на складові частини й не почало змінювати орбіту, залишившись супутником Юпітера, ніби нічого страшного не сталося. Вони знову поглянули на Цао Біня: вираз обличчя старого, якому вже давно виповнилося сто років, був демонстративно байдужим, ніби він з останніх сил намагався приховати щось значно зловісніше за сам напад.

— А ти зараз… — почала АА.

— Я в Центрі раннього сповіщення Сонячної системи, — сказав Цао Бінь і вказав пальцем собі за спину.

Чен Сінь побачила, що за ним знаходиться зала, яка нагадувала звичні центри управління: простір був переповнений інформаційними вікнами, постійно з’являлися нові, які затуляли старіші, — це скидалося на нестримні потоки води після прориву дамби. Але здавалося, що присутні забули про свої обов’язки, хоча частина з них були у військових одностроях. Усі або мовчки витріщалися на столи, або сиділи з відстороненими виразами облич. Потьмянілі очі транслювали той самий зловісний спокій, що й у Цао Біня.

Так бути не повинно, — подумала Чен Сінь.

Здається, цей світ не готовий сховатися в бункері, як давно було заплановано. Ситуація більше схожа на початок першої трисоляріанської кризи понад три століття тому. Точніше, це події вже чотирьохсотрічної давнини. У ті часи в офісах різних організацій — Агентстві стратегічної розвідки й Раді оборони Землі — Чен Сінь бачила схожі вирази облич та загальну атмосферу відчаю перед могутністю іншої сили, заціпеніння й бажання покинути все напризволяще.

Більшість людей у Центрі управління просто мовчали, лише деякі перешіптувалися. Чен Сінь побачила, що кухоль одного з тих, хто сидів за столом, перевернувся, й напій блакитного кольору стікає чоловікові на штани, але це, схоже, його геть не обходило. В іншому кутку, біля великого інформаційного вікна, на яке виводилися складні графіки розвитку поточної ситуації, військовий обіймав жінку в цивільному, вона плакала…

— Чому ми не ховаємося в бункері? — запитала АА, вказуючи на Гігамісто ІІ за ілюмінатором.

— Це вже не має сенсу. Наші