Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

Кордони каганату весь час змінювалися, як наслідок перемог або поразок у майже постійних війнах із сусідами. У минулі часи на півдні його межі охоплювали територію Грузії, узбережжя Азовського моря і велику частину Таврики, на сході — сягали узбережжя Аральського моря. Саме тоді стали називати Каспійське море «Хозарським». На півночі кордони підходили до муромських лісів і Чернігова, а на заході, вважають, губилися десь у межиріччі Дніпра і Дністра. Держава, заснована у першій половині VII ст., проіснувала понад три сотні років.

У літописі записана легенда про те, як поляни, у відповідь на вимогу виплати дані послали хазарам по мечу «з диму», тобто з кожного господарства, аби залякати надто войовничих сусідів. Літописець записав, що це посилка справила враження. Хозари нібито замислювалися і навіть вирішили, що саме полянам у майбутньому призначено ними «володіти». «Пророкування» років так через триста в загальних рисах справдилося, проте реальна історія взаємин слов’ян і хозар була не надто схожа на цю красиву літописну легенду.

Сліди Хозарії

Від доби хозар та їхньої держави в нашій землі залишилися не лише руїни, могили та заіржавіла зброя (у межах України вони складають комплекс салтовської, або салтово-­маяцької, археологічної культури), а й вражаючі уяву скарби із золотом та сріблом. Поступово археологи змогли встановити, що старожитності, які пов’язували із Хозарією, здебільшого належали народам, які не називали себе хозарами, мали відмінні звичаї і вели різний спосіб життя. Серед них були алани, булгари, мадяри, слов’яни, безліч інших народів і племен. Кожен займав не лише певну територію, але і місце у складній ієрархії величезної держави.

Салтовська культура увібрала в себе звичаї, традиції, технічні досягнення багатьох народів. Серед них були не лише кочові племена, зокрема булгари, але і нащадки алан, які давно осіли на землю. Таким чином називати всіх без винятку носіїв салтовської культури «хозарами» — це приблизно те саме, що всіх підданих не менш багатонаціональної Візантії називати греками або ромеями.

Виготовлена на гончарному крузі кераміка сірого кольору — «аланський внесок», так само, як і відлиті з бронзи люстерка аланів, прототипи яких можна відшукати ще у сарматській добі. Серед виробів з металу є речі, які знаходять аналогії у виробах майстрів далеко на сході, аж до Сибіру — це спадок тюркських племен. Озброєння, кінська збруя (зокрема стремена) представляють синтез технічних досягнень кочовиків євразійських степів і їх сусідів доби Великого переселення народів.

Усього в межах України пам’яток салтовської археологічної культури відомо декілька сотень. Це залишки городищ і замків, (зокрема і з кам’яними укріпленнями), поселення і могильники, а також скарби. Археологи, які вивчали здебільшого поховальні комплекси, запропонували виділити кілька локальних варіантів салтовської культури. Один з них розташований у Криму, другий — в Приазов’ї, ще один займає землі по Сіверському Дінцю. Можливо, вони відповідають племінному (і частково адміністративному) поділу цієї частини каганату.

Нащадки сарматів — алани

В околицях великих селищ часом знаходять окремі кладовища, кожне зі своїм ритуалом. Коли було знайдено поховання у катакомбах поблизу Харкова, в с. Верхнє Салтове, дослідники одразу ж звернули увагу на дві обставини. Перша — аналогічні могили були розкопані на Північному Кавказі, де їх пов’язують з аланами. Там же знаходила аналогії кераміка сірого кольору, виготовлена на гончарному крузі.

Потрапити всередину поховальної споруди можна було по коридору — дромосу, який часто влаштовували з боку схилу балки, уздовж якої розташовувався могильник. Якщо спуск був дуже крутим, вирізували східці, прямо в глині. Наприкінці дромосу владнували підземну камеру — катакомбу. Вхід до неї закривали каменями, або ж виготовленою з дерева заслінкою — «дверима». Лаз робили досить вузьким — наприклад, 0,4 х 0,5 м. Коридор, а у деяких випадках і саму катакомбу, щільно забивали землею. Такий об’єкт виявити не так то просто. Проте деколи склеп-катакомба перетворювалася на родинну усипальню — там знаходять останки декількох небіжчиків. Висота катакомби досягала півтора і більше метрів, а розміри — 2,5 х 1,5 м. Чимось ці споруди нагадують склепи у гірській Тавриці.

У могили ставили переважно глеки, при тому, що на поселеннях було знайдено досить різноманітний посуд. Глек був, зазвичай, в головах небіжчика. Окрім посуду, в похованнях знайшли різноманітні прикраси — намиста з кольорових каменів і скла, бронзові або срібні дзеркала, литі вироби з бронзи, що були в давнину деталями парадних костюмів.

Оскільки всі ці ажурні вироби, зв’язані ланцюжками, були знайдені поряд із похованими, то з’явилася можливість встановити, як їх носили. Виявилося — при поясі. Оскільки давній костюм не передбачав наявності кишень, багато дрібних предметів носили на в’язці, утримувані безліччю ланцюжків — величезний брелок, але не лише з ключами. Деякі небіжчики були забезпечені монетами, серед яких переважають срібні диргеми з території арабського халіфату, карбовані у VIII—IX ст. Більшість використовували як складові частини прикрас, пробиваючи один або два отвори.

У катакомбних могильниках були знайдені поховання воїнів. Їх супроводжувала зброя, найчастіше — масивні бойові сокири, деколи шаблі, а також залишки поясів, прикрашені накладними бронзовими, срібними (залежно від рангу і заможності власника) накладками. Часом поруч виявляли поховання бойового коня, залишки збруї.

Серед знахідок звичайних залізних стремен звернули на себе увагу вироби, безнадійно зіпсовані ще у давні часи. Наприклад, в одному випадку стремена були зім’яті і скручені ледь не «штопором». Трапляються також зігнуті мечі і зламані шаблі. Такий звичай ритуального пошкодження речей пов’язаний із давньою традицією кочових народів ушкоджувати особливо небезпечні вироби з набору поховальних дарів — а це, передусім, зброя і деталі військового спорядження. Робили непридатною до вжитку не лише зброю або збрую — деколи розламаними знаходять металеві люстерка.

Булгари у каганаті

Не усі нащадки підданих великого хана Кубрата вирушили шукати щастя у інших краях. Частина з них, як і раніше, кочувала собі на степових просторах. Поблизу зимових і літніх стійбищ, а також міст і селищ, археологи знаходять чисельні поховання не дуже заможних кочовиків. Вони ховали небіжчиків у ямах, тому в археологічній літературі можна зустріти вираження «ямні могильники». Масштаби деяких некрополів вражають. Вважають, що площа Нетайлівського могильника могла становити близько 14 га, і було там до 15 тисяч поховань!

Дослідники звернули увагу на те, що у таких могилах людські кістки лежать далеко не у анатомічному порядку, деяких частин взагалі не вистачає. Було висловлено припущення, що спочатку небіжчика залишали чи то на поверхні, чи то у не засипаній до кінця могилі, а потім поверталися і завершували обряд.

Інвентар цих могил скромніший. Посуд переважно «аланського» виробництва — невеликі глеки, хоча трапляється ліпний посуд. Бронзове литво — з того ж джерела. Є поховання воїнів. Лише споряджені вони не так поважно, замість коня часто знаходять лише череп і деякі кістки. Пояси скромніші, хоча трапляються і досить пристойні. Можливо, вони належали старійшинам, видатним воїнам.

Жіночі прикраси здебільшого простенькі, деякі просто скручені з відрізків дроту. Цікаво, що знаходять також жіночі прикраси, схожі на ті, які були поширені у сусідів-слов’ян. Може, і частина жінок була