Читати книгу - "Таємна історія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У мене пішов певний час на те, щоб перетравити всю цю інформацію. Повз нас проносились легковики та вантажівки.
За якийсь час Чарльз розсміявся знову.
— Кумедно, — він глибше запхав кулаки в кишені. — Ми вважали, що прикриваємося найкращим з-поміж нас, а вийшло, що будь-хто з нас подужав би цю ситуацію краще за нього. Наприклад, ти. Або Френсіс. Чи навіть моя сестра. Половини клопотів можна було уникнути.
— Зараз це не має значення. Все скінчилося.
— Не завдяки йому. Це мені довелося розбиратися з поліцією. Уся слава дісталася йому, але в чортовій дільниці сидів я, жлуктив каву та намагався, ну, як тобі сказати, переконати їх там, що ми — звичайні собі діти. Те саме в ФБР. Тільки гірше. Я був, знаєш, нашою вітриною. Мусив постійно пильнувати, знати, що й коли казати, намагатися формувати в них потрібну думку. А з ними ж не просто так, потрібно вгадати з інтонаціями, не розслабляючись ні на мить. Бути водночас товариським та відкритим, але схвильованим, знаєш, а проте не переживати. Та я чашку взяти в руки не міг, щоб не пролити. Я навіть інколи панікував, тому що боявся зомліти чи зламати що-небудь. Знаєш, як було складно? Думаєш, Генрі коли-небудь опустився б до такого? Ні. Мені, звісно, можна таке доручати, та його це не хвилювало. Ті люди не бачили в житті нікого схожого на Генрі. Хочеш, розкажу, що його справді хвилювало? З якою книжкою його побачать. Що справить краще враження: Гомер чи Тома Аквінський? Він ніби з іншої планети прилетів. Якби вони мали справу тільки з ним, нас би вже всіх запроторили в газову камеру.
Повз нас прогуркотів лісовоз.
— Боже всемогутній, — нарешті промовив я. Розповідь мене приголомшила. — Я радий, що нічого не знав.
Він стенув плечима.
— Та отож. Усе скінчилось непогано. Але мені й досі не до вподоби, як він намагається тиснути на мене авторитетом.
Ми довго йшли, нічого не говорячи.
— Ти знаєш, де проведеш літо? — спитав Чарльз.
— Ще не думав про це, — відповів я. Новин про Бруклін не було, а отже, мені здавалося, це вже не варіант.
— Я їду в Бостон, — відказав Чарльз. — У двоюрідної тітки Френсіса квартира на Мальборо-стріт. За кілька будинків від Громадського саду. Улітку вона їде за місто, і Френсіс питав, чи я не хочу пожити там.
— Звучить непогано.
— Там велетенські апартаменти. Хочеш, давай з нами.
— Можливо.
— Тобі сподобається. Френсіс житиме в Нью-Йорку, але інколи заїжджатиме. Ти бував у Бостоні?
— Ні.
— Сходимо в Музей Ґарднер[214]. І бар із живою музикою в Ritz.
Він мені розповідав про музей у Гарварді, якесь місце, де мільйон різних квітів виготовлено з кольорових шматочків скла, коли нас із бентежною швидкістю обігнав жовтий «фольксваґен», звернув на крайній ряд і зупинився поруч.
Це була Трейсі, подружка Джуді Пуві. Вона опустила вікно та подарувала нам сліпучу усмішку.
— Хлопці, привіт! Підкинути?
Вона довезла нас до квартири Чарльза. Була десята ранку. Камілли вдома ми не застали.
— Боже, — Чарльз скинув піджак на підлогу, де й покинув його лежати безформною купою.
— Як самопочуття?
— Як в угашеного.
— Кави?
— На кухні ще мала залишатися. — Чарльз позіхнув і провів рукою по волоссю. — Ти не проти, якщо я прийму ванну?
— Давай.
— Я одну хвилинку. У камері так напаскуджено. Боюся, в мене тепер є блохи.
На купання в нього пішла більше ніж хвилинка. Я чув, як він чхає, перемикає то холодну, то гарячу воду, мугикає під носа. Я рушив на кухню й налив собі склянку помаранчевого соку, а в тостер закинув трохи хліба з родзинками.
Шукаючи в серванті каву, я відшукав наполовину повну банку солодового молока Horlicks. Бирка на ній ніби дивилася на мене з докором. Серед нас його пив тільки Банні. Я запхав банку глибше на полицю, заховавши за пляшкою з кленовим сиропом.
Кава зварилась, і я вже готував собі другу партію грінок, коли в замку клацнув ключ. Вхідні двері відчинились. У кухню зазирнула голова Камілли.
— Привіт, — промовила вона. Незачесана, бліда, з уважним поглядом. Схожа на маленького хлопчика.
— І тобі привіт. Поснідаєш?
Вона сіла за стіл поруч.
— Як пройшло?
Я розповів. Вона уважно вислухала, під час чого потяглася рукою до намащеного маслом трикутничка грінки в моїй тарілці і з’їла його.
— З ним усе гаразд?
Я не знав, що саме вона має на увазі під цим «усе гаразд».
— Звісно, — відказав я.
Ми надовго замовкли. Десь страшенно далеко, по радіо поверхом нижче, жвавий жіночий голосок співав щось про йогурт на фоні мукання корів.
Камілла доїла свій тост і підвелася налити собі кави. Загудів холодильник. Я спостерігав за тим, як вона копається в буфеті в пошуках чашки.
— Ти знаєш, — промовив я, — вам варто викинути ту банку солодового молока.
Вона відповіла не одразу.
— Я знаю. У шафі лежить його шарф, який він забув, коли востаннє сюди приходив. Я періодично беру його подивитися. Він досі ним пахне.
— Чому б його не спекатися?
— Я все ще сподіваюся, що не повинна буду викидати його. Сподіваюся відчинити одного дня дверцята й не знайти його там.
— Мені здалося, що я почув тебе. — У дверях кухні стояв Чарльз. Я не помітив, як він підійшов. У нього було мокре волосся, він стояв перед нами в халаті й говорив голосом, у якому ще відчувалися густі хмільні нотки, які я так добре знав. — Хіба ти не повинна зараз сидіти на занятті?
— Нас було мало. Джуліан відпустив нас раніше. Як почуваєшся?
— Феноменально. — Чарльз протьопав мокрими ногами на кухню, і його сліди на блискучому, томатного кольору лінолеумі миттєво за ним випаровувалися. Він підійшов до Камілли зі спини й поклав їй руки на плечі. Низько нахилившись, він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємна історія», після закриття браузера.