Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 2"

має право сказати, що він проміряв цей шлях, був учасником і свідком того, що діялося на ньому. При розмові пані Жук згадала ненароком, що вона з чоловіком жили на цій самій квартирі, хоч і з перервами, від 1916 року. Скільки в наші кочовничі часи людей, що можуть похвалитися, що вони півстоліття жили в одному помешканні? (Ця подробиця вразила мене тому, що моєю мрією, - не сповненною мрією стихійного “торі”, - було завжди: подорожувати по всьому світу, але раз-у-раз вертатися до того самого дому). Не зважаючи на похилий вік, п. Жук уважно слідкує за українським життям у Радянському Союзі й на еміґрації. На його бажання я йому оповідав різні факти та курйози з нашого громадського світу в США.

Хочу закінчити ці записки про Відень на зовсім особисту ноту. Готелеві кімнати наганяють на мене хандру. Коли доводиться зупинятися в готелі, я маю звичку проводити вечір у якомусь льокалі, а вертатися до готелю тільки тоді, коли пора лягати спати. Першого таки вечора у Відні, блукаючи вулицями й вуличками старого міста, я випадково натрапив на каварню-ресторан з привабливою назвою “Ґаліція”.{101} Виявилося, що власниця, пані Ірена, родом з Перемишля. Вона полька, але виростала на нашому селі, де її батьки учителювали, і непогано говорить по-українськи. Стіни льокалю прикрашені світлинами Кракова і Львова. Публіка інтернаціональна, переважно студенти та молоді мистці; при одному столику група японців, при іншому - група угорців, - одні й другі тут постійні гості. Я отаборився в “Ґаліції” на весь час мого перебування у Відні. Тут вечеряв (польсько-українська кухня!), читав, писав листи, готувався до дискусій на історичному конгресі, умовлявся на побачення з колеґами і знайомими. Образ “Галіції” та її симпатичної господині завжди залишиться для мене зв’язаний з спогадами про XII Міжнародний історичний конґрес у Відні.

ЩО РОБИТИ?{102}

ЗА ПОЛІТИЧНУ ПЛЯТФОРМУ І ПРОГРАМУ ДІЙ УКРАЇНСЬКОГО ДЕМОКРАТИЧНОГО ТАБОРУ

І. НАШ ГОЛОВНИЙ НЕДОЛІК І НАЙВАЖЛИВІШЕ ЗАВДАННЯ

У пресі появилася вістка, що в днях 27-28 травня 1976 відбудеться в Нью-Йорку пленарна сесія Конґресу Української Вільної Політичної Думки (КУВПД). Передбачається, що на сесії буде розглянена й ухвалена деклярація про створення нової політичної формації, до якої ввійдуть три партії, Українське Національно-Демократичне Об’єднання (УНДО), Організація Українських Націоналістів за кордоном (ОУНз) та Українська Революційно-Демократична Партія (УРДП), а також представники позапартійного громадянства.

Майбутня пленарна сесія КУВПД може мати переломове значення в розвитку політичного життя української діяспори. Проектована нова політична формація являтиме собою спробу реорганізації і зміцнення нашого демократичного табору. Якщо ця спроба вдасться, це приведе до далекойдучої зміни в нашому внутрішньополітичному укладі сил.

Не треба доводити очевидного факту, що українська еміґраційна політика опинилася у сліпому куті. Цей стан триває вже від довгих років, але в останній час громадська опінія починає освідомлювати собі його щораз ясніше. Навіть на сторінках нашої преси, - не зважаючи на її тенденцію обминати дражливі питання, - раз-у-раз лунають голоси, сповнені тривоги за долю українського політикуму та сумнівів щодо правильности дотеперішнього шляху. Таким чином назріла потреба в радикальній зміні відносин.

Відповідальність за сучасну кризу паде в першу чергу на офіційний провід української еміґрації, наш т. зв. “естаблішмент”, побудований на альянсі між бандерівською ОУН та безпартійними керівниками асекураційних союзів і деяких інших громадських установ і організацій. Саме оцей сумнозвісний естаблішмент надає тон у нашому політичному й суспільному житті, зокрема на терені США.

Не хочу на цьому місці вдаватися в подрібну критику еміґраційного естаблішменту й його бандерівського ядра. Про це писалося вже не раз і дана доповідь ставить собі інші завдання. Тому обмежуюся стосовно цієї справи до кількох необхідних стверджень.

Сучасне бандерівське середовище є прямим продовженням тоталітарного націоналістичного руху, що процвітав на Західньо-Ук-раїнських Землях за міжвоєнної доби й що його носієм була Організація Українських Націоналістів. Характеристичними рисами ідеології ОУН у 1930-их рр. були вождизм (т. зв. “провідницький принцип”), монопартійність і революційність. Під цим останнім слід розуміти теоретичне виправдування й практичне стосування терору не тільки як засобу в боротьбі проти зовнішніх ворогів-окупантів, але теж як інструменту в змаганні за першенство з внутрішньо-українськими політичними суперниками. Хоч генетично самостійний і обумовлений тодішньою українською дійсністю, оунівський націоналізм перебував під незаперечним ідейним впливом тоталітарних режимів і течій відомого типу в Західній Европі. Це своє обличчя, що сформувалося в 1930-их рр., бандерівська партія зберегла в основному досьогодні, хоч і намагається його незґрабно маскувати з тактичних міркувань.

Провідна роля бандерівщини в системі еміґраційного естаблішменту становить у світлі сучасної ситуації в світі й на Україні явний анахронізм і призводить до низки неґативних наслідків, що за них платить ціла наша спільнота. Наприклад, бандерівці, як тоталітарности, органічно нездібні до чесної співпраці з іншими українськими політичними середовищами на засаді паритетности. Через це установи загальнонаціонального призначення, що опинилися під їх контролею, перетворилися в замкнені, монополістичні корпорації, де десятками років правлять незмінно ці самі кліки. Діячів, що не можуть помиритися зі становищем поплентачів-коляборантів, з цих установ витісняють, або вони відходять самі. В результаті бачимо в нашому суспільному житті з одного боку застій і обмертвіння, а з другого розтіч і фраґментацію.

На рахунок цієї системи треба теж записати нашу зовнішньополітичну ізоляцію, що засуджує нас на безсилля. Дух нетерпимости й зненависництва, що притаманний тоталітарним націоналістам, не дозволяє їм знайти спільну мову з представниками інших народів, що сьогодні могли б бути нашими потенціяльними союзниками. Реакційність і обскурантизм еміґраційного естаблішменту внеможливлює йому встановити контакт з демократичними суспільствами країн нашого поселення та рівночасно відчужує його від визвольних процесів на батьківщині, що проходять під свободолюбними гаслами.

Хтось міг би пробувати боронити наш естаблішмент і його бандерівське ядро арґументом, що при теперішній несприятливій міжнародній конюнктурі ніяка українська еміґраційна політика не могла б принести кращих здобутків. В цьому є доля правди, якщо говорити про наші максимальні національні цілі. Це, однак, не значить, що розумними посуненнями не можна було б добитися, навіть в умовах міжнародної деконюнктури, часткових успіхів. Замість цього, бачимо ряд заходів, що їх політична помилковість і шкідливість не може викликувати заперечень. На увазі маю, між іншим, такі речі, як “союз” з китайцями Чан-Кай-Шека на Формозі; паломництва до латино-американських диктаторів-головорізів; серйозне трактування американської т. зв. “політики визволення” в ері Айзенгавера-Даллеса; пов’язування української справи на терені США з правим крилом Республіканської партії. Можна сказати без перебільшення, що з-поміж американських політичних