Читати книгу - "Таємничий острів"

Зима скінчилася. Але саме в перші весняні дні відбулася подія, котра матиме дуже важливі наслідки.

Сьомого вересня Сайрес Сміт, розглядаючи верхівку гори Франкліна, домітав над кратером згаслого вулкана в повітрі струмок диму і білу хмарину пари.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

Пробудження вулкана. — Літня пора. — Поновлення робіт. — Вечір 15 жовтня. — Телеграма. — Прохання. — Відповідь. — Швидше в кораль. — Записка. — Другий дріт. — Базальтові скелі. — У години припливу. — У години відливу. — Печера. — Сліпуче світло

Почувши від інженера страшну звістку, колоністи кинули роботу і мовчки спрямували погляд на гору Франкліна.

Отже, вулкан пробудився від сну; пара і гази, піднявшись з його надр, прорвалися крізь шар твердих порід, що зібралися на дні кратера. Але чи викличе підземний вогонь сильне виверження? Ні передбачати це, ні запобігти лиху не було можливості.

Але навіть якщо припустити, що виверження неминуче, ще залишалася надія, що від нього постраждає не весь острів. Виливаючись з вулкана, розплавлені породи не завжди несуть із собою загибель. Острів уже пройшов через такий іспит, — про це свідчили потоки застиглої лави, які краяли північні схили гори. Крім того, сама форма кратера і глибока тріщина, що розсікала його верхній край, повинні були спрямовувати лаву, що викидається, в бік, протилежний родючій зоні острова.

Одначе минуле не гарантувало майбутнього. Нерідко буває, що у вулканів давні кратери забиті наглухо, але замість них розкриваються інші кратери. Це спостерігалося й у Старому й у Новому Світі — на Етні, на Попокатепетлі, на Орісабі, а напередодні виверження усього можна побоюватися. Адже буває досить землетрусу, — а це явище нерідко супроводжується вулканічним виверженням, — щоб внутрішня будівля вогнедишної гори змінилася і розплавлена лава проклала собі нові шляхи.

Сайрес Сміт пояснив усе це товаришам і, не перебільшуючи, навів усі докази «за» і «проти» небезпечності становища.

Зрештою вони тут нічого не могли змінити. Гранітному палацу начебто ніщо не загрожувало, крім можливого землетрусу. Але кораль міг бути зовсім знищений, якщо б на південному схилі гори Франкліна утворився новий кратер.

З того дня над вершиною гори завжди розвівався білий султан пари, і навіть помітно було, що він стає вище і ширше. Одначе до густих його клубів не домішувалася жодна іскра полум’я. Поки що процеси йшли в нижній частині центрального вогнища.

Незважаючи ні на що, з першими теплими днями роботи відновилися. Спорудження корабля намагалися вести якнайшвидше; скориставшись рушійною силою берегового водоспаду, Сайрес Сміт улаштував водяну лісопилку, і тепер колоністи набагато швидше, ніж вручну, обробляли колоди на дошки і балки. Пристрій цієї установки був такий же простий, як і на сільських лісопилках у Норвегії. Адже тут потрібно було домогтися тільки руху в двох площинах: рухати колоду в горизонтальному напрямку, а пилку — у, вертикальному, — ось і все; Сайресу Сміту вдалося цього досягти за допомогою колеса, двох валів і відповідним чином розташованих блоків.

До кінця місяця на верфі уже височів на підпірках набір судна, котре вирішили оснастити як шхуну. Набір був майже закінчений, усі шпангоути трималися на тимчасових кріпленнях, і вже виступала форма судна. На цій шхуні, що відрізнялася вузькою носовою частиною і дуже широкою кормою, безсумнівно, можна було при потребі робити досить великі переходи, але вимагалося ще багато часу на зовнішнє і внутрішнє обшивання судна, настилання, палуби. Після вибуху підводної міни вдалося, на радість будівельникам, врятувати всі металеві частини піратського брига. З покручених дощок обшивки, з корабельних шпангоутів Пенкроф і Айртон вирвали кліщами болти і безліч мідних цвяхів. таким чином, ковалям довелося менше трудитися, але теслі роботи мали вище голови.

На тиждень будівництво шхуни довелося перервати, зайнятися збиранням врожаю, косовицею та звезти в комори і склади зерно й овочі, зібрані на плато Круговиду. Але тільки-но ці роботи закінчилися, знову взялися за спорудження корабля і вже ні на мить не відволікалися від нього.

До вечора будівельники ледь трималися на ногах від утоми, щоб не втрачати даремно часу, вони змінили години своїх трапез: обідали опівдні, а вечеряли тільки після заходу сонця, коли зовсім вже темніло. Тоді вони піднімалися до Гранітного палацу й поспішали швидше лягти спати.

Втім, іншого разу зав’язувалася розмова на яку-небудь захоплюючу тему, і колоністи лягали пізніше звичайного. У бесіді вони ділилися своїми мріями про майбутнє й охоче говорили про те, які щасливі зміни в їхній долі принесе подорож на шхуні в найближчі населені краї. І все-таки в планах, що вони будували, незмінно панувала думка про повернення на острів Лінкольна. Ні, ні, хіба можна розстатися з колонією, яку вони заснували, вклавши в неї стільки праці, перенесли такі важкі випробування й одержали стільки перемог? Треба тільки встановити сполучення з Америкою, а тоді розвиток колонії піде ще швидше.

Пенкроф і Наб твердо сподівалися прожити на острові до кінця своїх днів.

— Герберте, — говорив моряк, — адже ти ніколи не розстанешся з нашим островом?

— Ніколи, Пенкрофе, особливо якщо ти приймеш рішення тут залишитися!

— Та я вже прийняв таке рішення, голубе, — відповідав Пенкроф. — Я тебе тут чекатиму. Ти приїдеш із дружиною, з дітками. Я бавитиму твоїх дітлахів, і вони в нас виростуть такими молодцями, тільки тримайся!

— Вирішено! — сміючись і червоніючи, озивався Герберт.

— А ви, містере Сайрес, — мріяв уголос Пенкроф, — ви будете постійним губернатором острова. О, до речі! Яке населення може прогодувати наш острів? По-моєму, не менше десяти тисяч.

Траплялося, друзі подовгу розмовляли так вечорами. Ніхто не висміював Пенкрофа, навпаки — він усім передавав бажання мріяти, і зрештою журналіст навіть заснував на острові газету «Нью-Лінкольн геральд».

так уже влаштована людина. Потреба творити, залишити свій слід на землі, вкласти свою душу в щось велике, що житиме довго, переживе його, — ось ознака переваги людини над усіма тваринами, що населяють нашу планету. Ось чому людина стала вінцем творіння, ось що виправдує її панування над світом тварин.

А втім, як знати, можливо в Топа з Юпом теж були які-небудь мрії про майбутнє?

Один тільки Айртон тримав при собі свої думки про те, яке б це було щастя, якщо б йому довелось зустрітися з лордом Гленарваном і постати перед усіма новою людиною, що спокутувала свою провину.

Увечері 15 жовтня приємна бесіда затяглася довше звичайного. Була вже дев’ята година. Уже чулися відверті протяжливі позіхання, котрі свідчили про те, що всім час