Читати книгу - "Прокляття рейлі, Вікторія Сурен"

Здається, минає вічність.

Я бачу Дейва, хлопця мертвої Мері, що різко б’є землю своїми кремезними руками, викликаючи землетрус. Ґрунт тріщить, лінія проходить прямо поміж моїх ніг. Рейлі повітря от-от розвалять академію, частину з якої затоплено, а інша горить. Від наступного вибуху я ледь не відлітаю убік. Будівля академії поступово рівняється із землею, забираючи із собою життя. Хоронить живцем.

Крики.

Крики.

Скільки в академії рейлі? Сотня? Дві? Пів тисячі? Вони надто схожі на звичайних магів, і я не знаю куди кидатися, не витримуючи дикої пульсації в голові. Ліки Інес справді рятували. Приховували хворобу на деякий час, щоб згодом рейлі знову поверталися до неї та піддавалися дослідам.

Як же зручно!

Я протираю обличчя від крові, навіть не розуміючи, звідки вона, бо все моє обличчя та шкіра — це місиво крові на землі. Голову знову пробиває болем, знову поваливши мене додолу.

Перша раціональна думка — тікати. Я зможу перечекати цю бурю, підкинути себе повітрям геть, а тоді створити рятівну подушку перед приземленням. Заберуся геть з академії та буду переховуватися десь у Террі. Ні, далі. В найдальше місто Феєріалу. Де завгодно, аби не тут. Прикинуся звичайним магом, допоки всередині повно магії. Я зможу протриматися в якійсь кав’ярні на низькій посаді. Просто не використовуватиму силу. Більше немає ліків, які спровокують напад, тому зможу жити. А тоді за океан.

 І раптом я згадую тих, хто начебто ображався на мене, але стояв у палаті, допоки лежала без свідомості. Про тих, хто мені не байдужий, як би сильно не намагалася цього заперечувати. І про тих, кому чомусь не байдужа я. Ті маги, які допомогли мені під час опіку, всі ці учні, що разом танцювали бал, зустрічали свята…

Вони помирають.

Повзи Дінаро Дільшат. Якщо не можеш боротися та бігти далі, то хоча б повзи.

Я обережно стаю на коліна, протираючи обличчя від землі, випльовуючи її крихти, але вона така волога, що годі позбутися. Легше ковтати, їсти волосся та відчувати мерехтіння блискавок в очах. Мені б випити що-небудь, бо легені палають через сморід диму, який дедалі сильніше затягує небо разом із подобою торнадо. Мої пальці іскряться, коли розштовхую дим перед собою магією. Смерч так близько, що я схлипую, усвідомлюючи, що ми всі помремо. Навіть те, що я контролюю повітря, не спинить цього жаху. Я мізерна у порівнянні з цим чудовиськом. Волосся згоріле, обличчя — шар бруду. Я навіть не маю сили боятися.

Озираюся довкола, шукаючи знайомі обличчя в цьому місиві криків. Мої вологі очі хапаються за Інес, що байдуже прогуляється вулицями, склавши руки за спиною, ніби світ не розвалюється, ніби під ногами не розсувається земля. Гарно вигадала! Закляття не дозволяє напади на королеву! Сподіваюся. Мірабель розповість про неї істинним магам, поки не стало пізно.

Спльовую власну кров із піском:

— Бісова хвойда.

Вуха більше не вловлюють частину звуків, власний голос лишається не почутим.

Тепер Ванесса налаштовує свій прилад, тримаючи курс на центр головної площі. Я зіщулюю очі, щоб не осліпнути. У голові нічого не вкладається. Зрадниця була перед носом, але ніхто цього не помітив. Жоден.

Мені здалося, чи десь там пробігає Суджі? Вона також збожеволіла? Але ж ні. Дівчина в формі академії раптом охоплює якусь рейлі (вона у формі швачки з ательє) ліктем за шию та тягне на себе, вкладаючи на землю. Та на мить заспокоюється, а Суджі тим часом налаштовує руки над її грудною клітиною.

Вона повільно витягає повітря з жіночих легень, поки пані не починає дихати повільніше, не заспокоїться. Я не встигаю отямитися, як мене раптом штовхають додолу. Знову. Нога б’є по спині.

— Попалась, — Робін. Дівчина, що запроторила мене до Вежі Правосуддя.

— Чекай! — крекчу, допоки вона намагається заломити мені руки. — Дияволе! Робін, я контролюю себе! А-а-а! Клас!

Моє обличчя в землі, і я починаю думати, чи не здатися? Не поступитися, бо мене однаково не чують. Як раптом хтось штовхає Робін у відповідь.

— Спокійно! — Суджі виставляє руку до Робін, яка ледь втримується на ногах, палаючи смарагдовими очима від обурення. Все її обличчя в сажі. Руки Суджі мерехтять, нігті — збирають повітря. — Ми допомагаємо! — вона простягає мені долоню, і я хапаюся за неї, різко підводячись.

— Якого біса!? — гарчить Робін. — Всі збожеволіли, а ви ні? Ага?

— Це Інес! — кричу крізь уривчасті вдихи. Шлунок от-от виверне. — Вона хоче стати Духом! У неї якась штука, яка це зробить! Розкажіть усім!!! — шукаю поглядом дівчат у цьому димові, обертаючись довкола себе.

А якщо Ванесса вже застосувала закляття? Якщо вона стала Духом? Ця академія і всі... всі учні вмруть! Як це спинити!?

Крізь дим, який розносить студентським парком, важко розгледіти статуру жінки, яка більше не в білому халаті. Надто невинний колір. Тепер на ній сіра накидка.

— Треба спинити її, — кашляю, озираючись на Суджі, але її вже немає поруч. — Суджі!!! Робін!?

Гепнула мене обличчям у землю та зникла!!! Агхр!

Я все горлаю, використовуючи магію, намагаючись прислухатися до знайомих частот голосів друзів, але крики! Крик, крики, крики!