Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Гаррієт вирячилася на неї враженим поглядом.

— Еді, — сказала вона, — тобі й самій би тут не сподобалося. Ти б із цими людьми навіть за мільйон доларів не залишилася.

— «Ой, Еді!» — Злісно, фальцетом, Еді взялася перекривлювати голос онуки. — «Відвези мене назад! Відвези мене в табір!» Отак пищатимеш, коли настане час повертатися.

Гаррієт це так вкололо, що вона не могла спромогтися на слова.

— Ні, не пищатиму, — зрештою вичавила вона. — Ні.

— Ще й як будеш! — високо задерши підборіддя, пропіяла Еді життєрадісним голосом, який Гаррієт не зносила; а тоді: — Ще й як будеш! — ще гучніше, навіть не повертаючи до неї голови.

Зненацька, пронизливою нотою, наполовину іржанням зі стайні, наполовину сільським вітанням загудів кларнет: то доктор Венс сповіщав про їхнє прибуття. Доктор Венс насправді не був лікарем — медичним, — а лише якимсь перехваленим диригентом християнських ансамблів; він належав до янкі, мав густі кущисті брови й великі, наче в мула, зуби. Він був важливою людиною в колі баптистської молоді, а Аделаїда якось зазначила (слушно), що він викапаний Божевільний Капелюшник з ілюстрації Тенніела для «Аліси в Дивокраї».

— Вітаю, панянки — загукав він, нахиляючись до опущеного вікна з боку Еді. — Слався Боуже!

— Чиста правда, — відповіла Еді, яка не переймалася цим більш євангелічним тоном, що іноді виринав у розмовах із доктором Венсом. — Ось наша маленька табірниця. Ми, напевно, її зареєструємо, і я поїду.

Ховаючи підборіддя, Доктор Венс нахилився до вікна й розплився в посмішці до Гаррієт. Обличчя в нього було грубе, кам’янисто-руде. Гаррієт холодно відзначила волосини в ніздрях, плями між великими квадратними зубами.

Доктор Венс із надмірною драматичністю подався назад, ніби вираз обличчя Гаррієт його обпік.

— Хух! — Він підняв руку; нюхнув собі під пахвою, тоді подивився на Еді. — Я вже думав, що забув зранку скористатися дезодорантом.

Гаррієт утупилася собі в коліна. «Навіть якщо мені доводиться тут бути, — подумала вона собі, — я не зобов’язана вдавати, ніби мені подобається». Доктор Венс хотів, щоб його таборові підопічні були гучні, товариські й жваві, а тих, хто не відповідав цьому духові природним чином, він смикав, дражнив і пробував розкрити силою. Що не так, не мож посміятися трохи? Не знаєш, що тре вміти з себе сміятися?! Якщо хтось із дітей забагато мовчав, — неважливо, з якої причини — доктор Венс стежив, щоб її намочили водою з кульки, перед усіма змушував її танцювати, наче курча, ловити обмащену свиню в болотяній ямі або носити смішний капелюх.

— Гаррієт! — після зніченої паузи озвалася Еді. Хай би як вона це заперечувала, але їй самій було ніяково при докторі Венсу, і Гаррієт це знала.

Доктор Венс видмухав з кларнета якусь фальшиву ноту і — коли й це не привернуло увагу Гаррієт — запхав голову у вікно й висолопив їй язика.

«Я серед ворогів», — подумала собі Гаррієт. Їй доведеться триматися свого й пам’ятати, чому вона тут. Бо хай як вона ненавидить табір на озері Селбі, наразі це для неї найбезпечніше місце.

Доктор Венс свиснув: єхидним тоном, з образою. Гаррієт знехотя обернулася до нього (опиратися не було сенсу; він просто продовжив би до неї придовбуватися), а він, як той сумний клоун, опустив брови і відкопилив нижню губу.

— Слабеньке свято — то не дуже й свято, — проскиглив він. — Знаєш чому? Г-м-м? Бо там місце лише для одного.

Паленіючи обличчям, Гаррієт ковзнула поглядом повз нього, за вікно. Цибаті сосни. Неподалік боязко навшпиньки пройшла шеренга дівчаток у купальниках із забризканими червоним багном ногами. «Владу ватажків гірських кланів зламано, — мовила вона про себе. — Я покинула свою батьківщину й утекла у вересовище»117.

— …проблеми вдома? — почула вона запитання доктора Венса, що розмовляв, наче якийсь святоша.

— Зовсім ні. Вона просто… Гаррієт любить трохи кирпу гнути, — чистим і чутним голосом сказала Еді.

У Гаррієт промайнув різкий огидний спогад: доктор Венс виштовхує її на сцену в конкурсі з хула-хуп, а весь табір реве від сміху з її переляку.

— Що ж… — реготнув доктор Венс, — що-що, а високу кирпу ми тут лікувати вміємо!

— Почула, Гаррієт? Гаррієт. Я не… — мовила Еді, злегка зітхнувши, — …я не знаю, що на неї найшло.

— Ой, та один-два вечори пародій, пробіжиться в естафеті з гарячою картоплею, і зовсім відтане.

Вечори пародій! Бентежні спогади гамірливо нагромаджува­лися: крадені труси, налита в ліжко вода («дивіться, Гаррієт обпі­сялася!»), дівчачий голос скрикує: «Тобі не можна тут сидіти!».

«Дивіться, от і міс Книжкова Вчена!»

— Здорові були! — То дружина доктора Венса, з високим сільським голосом, по-дружньому подибує до них у своєму поліестеровому костюмі з шортами. Місіс Венс (або «міс Петсі», як вона просила таборових її називати) керувала дівчачою стороною табору і не була нічим краща за доктора Венса, але по-своєму: солодкава, нав’язлива, вічно з купою особистих запитань (про хлопців, функції організму й подібні речі). Хоч міс Петсі було її офіційним прізвиськом, дівчата називали її «Медсестра».

— Здрастуй, рибко! — Вона потягнулася крізь вікно машини й ущипнула Гаррієт в плече. — Як ся маєш, дівчинко! — Круть-круть. — Дивийся на неї!

— Вітаю, місіс Венс, — озвалася Еді. — Як ваші справи?

Еді — з певним збоченням — любила людей на кшталт місіс Венс, бо серед них могла почуватись особливо зарозуміло й бундючно.

— Ну то хойдімо всі! Хойдімо в нашу контору! — Усе, що місіс Венс говорила, вона