Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Вони проїжджали повз гнітючі дрібні скупчення підприємств: «Фарбувальна компанія Фрілона», «Найвисококласніші трансмісії Т’юна», «Камінь і гравій Нового Діксі»115. Уздовж узбіччя дибуляв кволий чорний стариган у комбінезоні й помаранчевому мисливському кашкеті, несучи в руках коричневий пакет із продуктами. Що Іда подумає, коли прийде на роботу й побачить, що її нема? Вона десь зараз мала б прийти; від цієї думки Гаррієт задихала частіше.

Звислі телефонні дроти; клаптики, засіяні листовою капустою й кукурудзою; напіврозвалені будинки з палісадниками з утрамбованої землі. Гаррієт притиснулася лобом до теплого скла. Може, Іда усвідомить, наскільки сильно Гаррієт образилася; може, усвідомить, що не можна погрожувати спакувати речі й покинути їх щоразу, як її те чи се дратує… Чорний чоловік середнього віку в окулярах сипав із бляшанки з-під «Кріско» корм групці рудих курчат; побачивши авто, він урочисто підняв руку, і Гаррієт так енергійно замахала у відповідь, що їй аж трохи соромно стало.

Також її хвилював Гелі. Хоч він був досить певен, що на возику нема його імені, їй усе одно не дуже подобалося, що він там і далі стоїть, чекає, доки його знайдуть. Він думки, що буде, як возик приведе до Гелі, їй ставало недобре. «Не думай про це, не думай про це», — наказувала вона собі.

Вони їхали далі. На зміну халупам знову прийшли ліси, час від часу перемежовані рівнинними полями, де пахнуло пестици­дами. На одній маленькій понурій галявині гладка біла жінка, одягнена в бордову сорочку й шорти, з однією ногою в ортопедичному черевику, розвішувала мокрий одяг на шворці край свого трейлера; Вона підняла очі на авто, але не помахала.

Зненацька Гаррієт висмикнуло з думок писком гальм і поворотом, що кинув її на двері й перекинув коробку з пончиками. Еді повернула — упоперек шосе — на горбисту сільську доріжку, що вела до табору.

— Вибач, дорогенька, — безтурботно мовила вона, нахиляючись, щоб поправити сумочку. — Не розумію, чому ті знаки роблять такими дрібними, що їх розгледіти можна, хіба коли ти вже прямо перед ними…

У тиші вони загрюкотіли гравійною дорогою. По сидінню котився срібний тюбик помади. Гаррієт спіймала його до того, як він упав, — «Вишні в снігу» було написано на ярлику знизу, — і кинула назад Еді в солом’яну сумку.

— Ну, це вже точно округ Джонз! — весело повідомила Еді. Її освітлений ззаду профіль — темний на тлі сонячного проміння — був гострий і дівчачий. Її вік зраджували лише зморшки на шиї й кисті на кермі — вузлуваті, поцятковані; у хрумкій білій сорочці, картатій спідниці й двоколірних оксфордах відповідних барв вона скидалася на заповзяту газетну репортерку з 1940-х, що працює над якоюсь Великою історією. — Гаррієт, ти пам’ятаєш старого Ньюта Найта, дезертира, про якого розповідали на уроках історії Міссісіпі? Робіна Гуда Соснолісся, як він себе називав! Він і його прибічники були бідні й нещасні та не хотіли воювати у тій війні багатіїв, тому закопалися в цій глухомані й не вели жодних справ із Конфедерацією. Республіка Джонз, так вони себе називали! Кавалерія пускала за ними псів-шукачів, а старі жінки-крекерки116 вдушували тих собак до смерті червоним перцем! Отакі-от люди тут у цьому окрузі Джонз.

— Еді, — сказала Гаррієт, водночас спостерігаючи за бабусиним обличчям, — може, тобі треба перевірити зір?

— Я все добре читаю. Так, мем. Колись давно, — продовжила Еді, — у цій глухомані було повно ренегатів Конфедерації. Вони були надто бідні, не мали своїх рабів і зневажали тих, у кого на рабів вистачало грошей. Тож вони сецесіювалися від Сецесії! Сапали собі свої кукурудзяні діляночки в соснових лісах! Звісно ж, вони не розуміли, що насправді війна точиться через права штатів.

Ліворуч ліси переростали в поле. Від самого його вигляду — дрібних миршавих трибун, футбольних сіток, обскубаної трави — у Гаррієт похололо на серці. Кілька в’язистих старших дівчат били по тезерболу, і в ранковій непорушності дзвінко чулися їхні ухання й ляскіт. Над дошкою з рахунком вручну було виведено:

новакам Селбі!

приймаємо всіх!

Гаррієт стиснуло горло. Зненацька вона усвідомила, що страшенно помилилася.

— Так от, Натан Бедфорд Форрест не походив із найбагатшої чи найкультурнішої родини в світі, проте найвидатнішим генералом тієї війни був саме він! — розповідала Еді. — Так, мем! «Найпершіший з найбільшішим»! Отаким був Форест!

— Еді, — дрібним швидким голосом озвалася Гаррієт. — Я не хочу тут лишатися. Повертаймося додому.

— Додому? — Еді говорила звеселіло, навіть не здивовано. — Дурниці! Ти тут пречудово проведеш час.

— Ні, будь ласка. Я ненавиджу це місце.

— Тоді чому ти захотіла приїхати?

На це Гаррієт відповісти не могла. За старим знайомим поворотом біля підніжжя пагорба їй відкривалася галерея забутих жахіть. Латки трави, приглушені пилюкою сосни, особливий жовто-червоний колір гравію, схожий на сиру курячу печінку — як вона могла забути, яке їй огидне це місце, якою нещасною вона тут почувалася щохвилини? Далі ліворуч в’їзні ворота; за ними будиночок старшого виховника, загорнутий у загрозливий затінок. Над дверима висіла зроблена вручну корогва з голубом і написом пухкими гіпівськими літерами: «ВТІШТЕСЯ!».

— Еді, будь ласка, — швидко повторила Гаррієт. — Я передумала. Розвертаймося.

Еді, стискаючи кермо, крутнулася й вирячилася на неї — блідими, хижацькими й холодними очима, що їх Честер називав «прицільними», бо вони ніби були створені дивитися вздовж ствола зброї. У Гаррієт очі («трохи прицільні», як іноді їх називав Честер) були такі самі бліді й прохолодні; проте Еді не мала задоволення від такої настирливої зустрічі з власним поглядом у мініатюрі. Вона не вловлювала жодної журби чи тривоги на незворушному обличчі своєї онуки, яке їй здалося зарозумілим, ба більше — агресивно зарозумілим.

— Не верзи дурниць, — грубо відповіла вона й знову глянула на дорогу — саме вчасно, бо ледь не