Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

109 L‘au — вечірка в гавайському стилі, з традиційними тамтешніми розвагами і їжею.

110 Tiddlywinks — змагальна настільна гра, у якій гравцям потрібно фішки відповідного кольору заганяти у спеціальний горщик.

111 Ідеться про спортивну комедію The Love Bug 1969 року.

112 Sanka — марка розчинної кави без кофеїну, одна з перших.

113 George Washington Carver — американський сільськогосподарський науковець і винахідник, що пропагував вирощування культур на противагу бавовні, а також методи запобігання збідненню ґрунтів. Один із найвизначніших темношкірих науковців XX століття.

114 Homeroom — період (а також кабінет, де це відбувається), коли учні збираються, щоб повідомити про свою присутність у школі й займатися іншими, не пов’язаними з навчанням справами.

— У ті часи головну роль відігравала гостинність, — сказала Еді. Її голос — чіткий, пишномовний — без зайвих зусиль долав рев гарячого вітру, що нісся крізь вікна автомобіля; зарозуміло, навіть не сигналячи, вона ковзнула на ліву смугу й виїхала перед лісовозом.

«Олдсмобіль» був розкішним рельєфним ламантином світу автомобілів. Еді придбала його на автостоянці полковника Чіппера Ді у Віксберґу ще в 1950-х. Між Еді з водійського боку й Гаррієт, пониклої на протилежних дверцятах, розпростерлася широка ділянка порожнього сидіння. Там — біля бабусиної плетеної сумочки з дерев’яними ручками — лежали картатий термос кави й коробка пончиків.

— Коли ми жили в Напасті, материні кузени приїжджали неждано-негадано на кілька тижнів, і ніхто нічого поганого про це не думав, — розповідала Еді. Обмеження швидкості становило дев’яносто кілометрів на годину, проте вона їхала у своєму звичному темпі автомобільного дозвілля — шістдесят п’ять.

У дзеркалі Гаррієт побачила, як водій лісовоза ляскає себе по чолі й нетерпляче щось показує відкритою долонею.

— Але це я не про Мемфіських кузенів, — уточнила Еді, — а про тих, що з Батон-Руж. Міс Оллі, Джулза й Мері Віллард. І маленьку тітку Флаф!

Гаррієт пригнічено зазирала у вікно: тартаки й соснові рівнини, залиті абсурдним рожевим сяйвом світанку. Теплий пилюжний вітер задував волосся їй в обличчя, монотонно ляскав віддертим клапаном оббивки на стелі, торохкотів у целофановій накривці коробки з пончиками. Їй хотілося пити — і їсти також, — але пити не було чого, окрім кави, а пончики були розсипчасті й черстві. Еді завжди купувала вчорашні пончики, хоч вони були лише на кілька центів дешевші за свіжі.

— Материн дядько мав невеличку плантацію десь біля Ковінґтона. Вона називалася Анжуйською, — сказала Еді, вільною рукою висмикуючи хустинку; королівським, не інакше, рухом, наче звиклий їсти руками монарх, вона добряче вкусила пончик. — Ліббі водила нас трьох на старий Четвертий поїзд. На кілька тижнів приїжджали! У міс Оллі було маленьке підворіття ззаду, там стояла дров’яна пічка, стіл зі стільцями, і ми понад усе любили бавитися в тому підворітті!

Ноги Гаррієт ззаду поприлипали до сидіння. Вона роздратовано завовтузилася й спробувала вмоститися зручно. Вони їхали вже три години, сонце піднялося й припікало. Подеколи Еді роздумувала, чи не замінити їй цей «олдсмобіль» — на щось із кондиціонером чи робочим радіо — але завжди в останню мить передумувала, головно через приховане задоволення, яке отримувала, спостерігаючи, як Рой Даял заламує руки й пританцьовує від мук. Містер Даял не тямився з того, що високопоставлена літня баптистка роз’їжджає по місту у двадцятилітньої давності машині; іноді, коли надходили нові автівки, він пізно пополудні підкочував до будинку Еді й залишав непрошений «пробник» — зазвичай першокласний «кадилак». «Просто покатайтеся на ньому кілька днів, — казав він, демонструючи долоні. — Прикиньте, подумайте». Еді ж жорстоко водила його за ніс, прикидалася закоханою в пропоноване авто, а тоді — коли він уже діставав свої папери — повертала його, зненацька противлячись кольору, склопідіймачам чи зі скаргами на якусь мікроскопічну хибу, стукіт у приладовій панелі або на те, що заїло кнопку блокування.

— На міссісіпських номерах досі написано «Штат гостинності», та на мою думку, справжня гостинність тут вимерла ще в першій половині цього століття. Мій прадід виступав геть проти будівництва того старого готелю «Александрія», ще до війни, — сказала Еді, підвищуючи голос у відповідь на довгий наполегливий вибух клаксона від лісовоза позаду. — Казав, що він сам з превеликою радістю прихистить будь-якого поважного гостя міста.

— Еді, той чоловік ззаду сигналить тобі.

— Хай сигналить, — відповіла Еді, котру влаштовувала її комфортна швидкість.

— Думаю, він хоче проїхати.

— Йому нічого не станеться, якщо трішки скине швидкість. Куди він може так поспішати зі своїми колодами?

Ландшафт — піщані глинисті пагорби, нескінченні сосни — був такий примітивний і химерний, що в Гаррієт заболіло в животі. Усе навколо нагадувало, що вона далеко від дому. Навіть люди в сусідніх машинах мали інший виглял: розчервонілі від сонця, з широкими плоскими обличчями й у фермерській одежі, зовсім