Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Я тобі відправлю листівку. Матимеш що читати, коли роздаватимуть пошту, — сказав Гелі. — Якщо щось станеться, я дам знати.

— Ні, не треба. Нічого не пиши. Про це нічого.

— Я нікому не розкажу!

— Я знаю, що не розкажеш, — роздратовано сказала Гаррієт. — Просто взагалі про це не розмовляй.

— Ну… не будь-кому ж.

— Ні, взагалі нікому. Слухай, не можна ходити й розповідати таке людям, як-от… як-от… Ґреґ Делоуч. Гелі, я серйозно, — наполягала вона, коли він захотів заперечити. — Пообіцяй мені, що не розповіси йому.

— Ґреґ живе аж на Пекановому колі. Я його хіба в школі бачу. Та й до того ж Ґреґ би не настукав на нас, це я точно знаю.

— Але все одно йому не кажи. Бо якщо розкажеш хоч комусь…

— От би я поїхав з тобою. От би я хоч кудись поїхав, — жалібно забідкався Гелі. — Я боюся. Здається, ми скинули змію на Кертісову бабусю.

— Слухай мене. Ти маєш пообіцяти. Нікому не кажи. Тому що…

— Якщо то Кертісова бабця, то лишаються інші. Денні, Фариш і священник. — На подив Гаррієт, він вибухнув пискучим істеричним сміхом. — Вони мене вб’ють.

— Так, — упевнено сказала Гаррієт, — і саме тому не можна ніколи нікому про це казати. Якщо ти не розповіси, і я не…

Від раптового відчуття вона підняла голову — і страшенно злякалася, побачивши, що у дверях вітальні, лише за якийсь метр, стоїть Еллісон.

— Паршиво, що ти їдеш. — Голос на іншому кінці дроту лунав змаліло. — Я тільки повірити не можу, що ти їдеш у той парашний табір для баптистів.

Гаррієт, підкреслено відвернувшись від сестри, видала не­однозначний звук, щоб показати, що не може говорити вільно, але Гелі цього не вловив.

— От би я кудись поїхав. Ми мали цього року їхати відпочивати у Смокі-Маунтінз, але тато сказав, що не хоче накручувати машині пробіг. А ти б не могла мені залишити трохи четвертаків, щоб я тобі міг подзвонити, якщо доведеться?

— У мене нема грошей. — Типовий Гелі: хоче вициганити в неї гроші, хоч із них двох кишенькові отримує саме він. Еллісон зникла.

— Бляха, сподіваюся, то не його бабця. Будь ласка-ласочка, тільки б це була не вона.

— Мені треба йти. — Чому тут таке сумне світло? Гаррієт почувалася так, ніби в неї от-от розірветься серце. У дзеркалі ­навпроти, на поплямованому відображенні стіни вище голови (потрісканий тиньк, темні фотографії, мертві бра з позолоченого дерева) нуртувала цвіла хмарка з чорних цяточок.

Вона й далі чула на другому кінці уривчасте дихання Гелі. У Гелі вдома не було нічого сумного — усе радісне й новеньке, телевізор завжди ввімкнений — але навіть дихання, пройшовши шлях по дротах з його дому до її, звучало по-іншому, трагічно.

— Мама попросила, коли восени піду в школу, щоб класною керівницею в мене була міс Ерліксон, — сказав Гелі. — Тому, напевно, як почнеться школа, ми вже будемо менше бачитися.

Гаррієт байдуже гмикнула, приховуючи біль, яким її вкололо від такого віроломства. Давня подруга Еді — місіс Клеренс Гакні (прізвисько «Сокироголова») навчала Гаррієт у сьомому класі й далі навчатиме у восьмому. Та якщо Гелі вибрав міс Ерліксон (молоду, біляву й новеньку в школі), це означало, що Гелі з Гаррієт матимуть різні класні кімнати, обідатимуть на різних перервах, ходитимуть по різних кабінетах, усе в них буде по-різному.

— Міс Ерліксон крута. Мама сказала, що точно не дозволить, щоб ще одна її дитина провчилася в місіс Гакні. Вона дозволяє робити звіти по яких завгодно книжках, і… Та добре, — кинув Гелі у відповідь якомусь залаштунковому голосу. Гаррієт він сказав: — Час вечері. Потім поговоримо.

Гаррієт сиділа, стискаючи важку чорну слухавку, доки з іншого боку не почулися гудки. Гучно клацнувши, вона повісила слухавку на апарат. Гелі — зі своїм тоненьким радісним голос­ком, планами на кабінет міс Ерліксон — навіть Гелі здавався вже чимсь утраченим або на межі втрати, непостійністю, наче жуки-світляки чи літо. Світло у вузенькому коридорі майже зовсім згасло. А без голосу Гелі — тонкого й бляклого, — що трохи розсіював морок, її журба зчорніла й роз’ятрилася, наче катаракта.

Гелі! Живе в метушливому, приязному світі кольорів, де все сучасне й барвисте: кукурудзяні чипси й пінґ-понґ, стереопрогравачі й содові, його мама у футболці й підрізаних джинсах метається босоніж по суцільному килиму. Навіть запах там новий і свіжолимонний — не такий, як у її тьмавому домі, громіздкому й просмердженому пам’яттю, духом журного відгомону старого одягу й пилюки. Що може тямити Гелі, — який їсть на вечерю тако й восени безпечально відлетить у клас міс Ерлік­сон, — що він відає про холод і самотність? Що він розуміє в її світі?

Пізніше, коли Гаррієт згадувала той день, він здавався чіткою кришталевою, взірцевою точкою, де її життя повернуло на злигодні. Ніколи вона не була щасливою чи вдоволеною, та все ж не була й готова до того химерного потемку, що лежав на її шляху. До кінця життя Гаррієт пересмикуватиме від спогаду, що їй забракло сміливості залишитися на один останній день — на найостанніший! — і посидіти в ногах Ідиного крісла, поклавши їй голову на коліна. Про що б вони поговорили? Вона не знатиме ніколи. Їй болітиме, що вона сполохано втекла до того, як закінчився останній Ідин робочий тиждень; їй химерно болітиме, що все те непорозуміння якось сталося через неї; їй нестерпно болітиме, що вона не попрощалася з Ідою. Та понад усе їй болітиме, що вона надто задерла носа й не сказала Іді, що любить її. Крізь лють, крізь гордість вона не усвідомила, що більше ніколи Іду не побачить. Перед Гаррієт простягалося цілком по-новому мерзенне життя, просто звідти, з темного коридору за телефонним столиком; і хоч тоді воно видавалося новим, протягом наступних тижнів воно