Читати книгу - "Забудь-річка"

— Христос воскрес! — хрипко сказав Степан.

Прості дії, які у звичайному житті не помічаєш, тут, на цвинтарі набували особливого значення, особливого ритму. Ну що то воно — повішати віночок, запалити лампадку — кілька секунд. Але насправді — це ціла подія, в якій беруть участь усі: той подає, той поправляє, той переживає, той пасочку кладе, цукерок насипає. А тоді всі разом накривають сніданок на столику біля огорожі. Мама клопочеться, викладаючи страви, Степан відкорковує пляшки, Уляна зливає на руки воду з барильця, Настуня подає рушник.

Попри таку локальну метушню, під час Проводів на цвинтарі панує спокій — це спокій болю, який давно відійшов у минуле, спокій спогадів та міркувань про вічне, які хоч-не-хоч закрадаються у кожну голову. І навіть вигуки збуджених алкоголем людей, що скоро лунатимуть звідусіль, не зможуть порушити цього спокою.

Стукнулися крашанками. Уляна пригубила білого вина, решта хильнули горілочки. А після другої мама почала згадувати — як вони з бабусею жили на Поділлі, як важко тій було самій піднімати дочку на вчительську зарплатню, розповідати про колег-вчителів зі школи, дивакуватих та кумедних — бо саме такі залишаються у пам’яті назавжди.

— Ми сорок сьомий пережили вже на Вінниччині. Я пам’ятаю, що мріяла зловити ворону — вона така жирна ходила, як курка. Пайку вчителям тоді давали, з голоду не пухли, але їсти завжди хотілося. А тут ворона. Я сплела собі мотузочок, зробила петлю і думаю: якщо покласти всередину кілька зернят, вона зайде туди, і тут я її смик — і схоплю. Вкрала у мами кілька пшонин, як зараз пам’ятаю, лежу в кущах і дивлюся на теє пшоно, і так мені шкода, бо краще б сама з’їла.

— Впіймала? — поцікавилася Настуня.

— Де там! Вона спритна була і обережна.

— Бабусю, а хіба ж ворон їдять?

— Ой, маленька, часи тоді такі були, що все їли, якщо впіймали. Це страшне.

— Христос воскрес! — почувся ззаду голос.

Біля огорожі стояв худий чоловік з торбою і жадібно дивився на пасочку з цукерками, що стояли на могильній плиті. Уляна впізнала його — це був той самий «штатний» бич, який забирав пригощання з могилок на їхньому краю. Мама теж впізнала його і одразу кивнула:

— Помоліться за нашу бабусю. Уляночко, дай іще цукерок, там у пакунку залишилися.

Уляна щедро наділила бича ритуальною пожертвою, і він, буркотячи «вічна пам’ять, хай земля пухом, царствіє небесне» та хрестячись дрібно, пішов собі далі.

— А до речі! — стукнула себе по лобі Уляна. — Мало не забулися!

— Що там? — одразу сполошилася мама.

— Я ж тобі казала, що ми знайшли в Італії Степана Шагуту?

— Так.

— І що нам передали землі з його могили. А от Степан літав до Сургута і взяв там землі з могили батька. Степане, де там вона?

Степан обережно видобув з сумки згорток, у якому було два пакуночки — прозорий з Італії та полотняний з Сибіру.

— Я не знаю, хто з них був моїм дідом. Але хай бабуся знає, що він… що ми… — вона не знайшла потрібних слів, — ну, словом, ця земля з їхніх могил. Я думаю, вона б не була проти, бо вона ж знала обох, правда ж?

Мама дивилася на пакунки, і в кутиках старих очей збиралися сльози. Уляна обійняла її за плечі і притисла до себе — таку несподівано піддатливу, м’яку, наче дитину. Втім, вона і була зараз дитиною — адже в пакуночках, що їх зараз Степан обережно відкривав, можливо була земля з могили батька, її батька, фактично не баченого — бо що ти пам’ятаєш із дворічного віку, хіба запах і відчуття чоловічих рук, з якими потім порівнюєш усі свої відчуття, і плутаєшся у думках та бажаннях. Мама згадувала, як батько брав її на руки, що від нього гостро пахло чимось незвичним, не жіночим, не так, як від мами, але обличчя розпливалося у пляму, а згодом і у цілий світ, який колись обмежувався сильними батьковими обіймами, проте пропав десь разом із ним.

Усе це Уляна згадала в одну мить, пригорнувшись до мами, і на очі теж набігли сльози.

— Не треба, мамусю, не треба, сьогодні ж свято, сьогодні не плачуть, — шепотіла вона у мамине вухо, а сама крадькома промакувала кутики очей.

Так обійнявшись, вони спостерігали, як Степан підходить до могили, обережно, щоб вітер не розвіяв, висипає попід плиту спочатку землю з темного, сибірського пакуночка, а за нею з прозорого італійського, а тоді змішує їх між собою та з сірим очаківським суглинком, щоб вони стали єдиним цілим, як єдиним цілим стали долі усіх, хто пережив війну — і хто не пережив її.

Вдома, після повернення з цвинтаря, сіли на веранді й почали згадувати — а що іще робити на Проводи? Між спогадами мама бідкалася, що не пофарбувала огорожу на могилі, але наступного року обов’язково треба пофарбувати, і що є така фарба, яку можна просто по старій, спеціальна, щоб не обдирати, і говорила про квіти, які треба посадити, і що минулого року траву сонцем геть випалило, — такі розмови сьогодні можна було почути, без перебільшення, у кожній хаті.

Уляна побачила, що Степан дивиться у вікно — воно й зрозуміло, балакати власні балачки приємніше, ніж слухати чужі. Тому принесла вина з холодильника — бо з вином усі ритуали сприймаються легше.

— То, мабуть, ви голодні? — одразу підхопилася мама і попри протести й нагадування про сніданок на цвинтарі, який ще не влігся у животі, почала збирати на стіл.

Настуня категорично відмовилася їсти ще раз, крім того, їй набридла доросла компанія, і вона сховалася десь у садку.

— Пробач, мою маму не спинити, — винувато посміхнулася Уляна Степанові, а потім у голові раптом промайнула думка — фотографії! — і вона пішла до спальні та видобула з валізи теку.

— Мамо, дивися сюди! Та облиш ти ці тарілки, я сама розставлю. Ти краще подивися осьо, — з цими словами Уляна виклала на вільний від страв краєчок скатертини фотографії трьох Степанів — італійського Стефано Шагути зі своєю дружиною, Степанового батька з Сибіру та нову, принесену Вікінгом світлину Степана Шагути з розшукової справи КГБ.