Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

83

До блоку з Олігархією ввійшли всі залізничні профспілки. Цікаво зазначити, що в XIX сторіччі першою серед робітничих організацій звернулася до системи «паю в награбованому» профспілка залізничників — «Братство паровозних машиністів». Незмінним керівником цієї спілки протягом двадцяти років був П. М. Артур. Після страйку на Пенсільванській залізниці в 1877 р. він уклав з компанією угоду, яка поставила його спілку у виняткові умови порівняно з іншими робітничими організаціями, що брали участь у боротьбі з компанією. План цей мав цілковитий успіх. Він був настільки ж успішний, наскільки й зрадницький; з цього й виник термін «артуризація» для визначення тактики «паю в награбованому», якої стали дотримуватися декотрі спілки. Етимологи довго не могли пояснити цей термін, але тепер, я гадаю, його походження стане зрозуміле.

84

Альберт Покок — другий з відомих штрейкбрехерів того часу. Аж до самої своєї смерті він тримав у покорі всіх шахтарів країни. Після смерті Покока-старшого влада перейшла до його сина Льюїса Покока, і так протягом п’яти поколінь ця династія наглядачів за рабами деспотично панувала над шахтарством. Зберігся такий опис Покока-старшого, відомого як Покок Перший: «Довгаста суха голова з великою лисиною й вінчиком сивувато- рудого волосся, з великими вилицями й важким підборіддям… Бліде обличчя, згаслі сірі очі, металічний голос, мляві рухи». Він був простого походження і почав свою кар’єру буфетником. Потім зробився приватним шпигуном трамвайної компанії серед робітників, поки не став професійним організатором штрейкбрехерів. Покок П’ятий, останній представник цієї династії, в 2073 р. загинув від вибуху бомби під час невеликого повстання шахтарів на індіанській території.

85

Ці бойові групи було організовано на зразок бойових груп російської революції; і попри всі величезні зусилля Залізної П’яти придушити їхню діяльність, вони існували протягом усіх трьох сторіч її панування. До складу бойових груп входили як чоловіки, так і жінки. Борючись за велику мету і зневажаючи смерть, вони були значною силою, що стримувала люту жорстокість правителів країни. їхня діяльність не обмежувалась невидимою війною найманими агентами Олігархії. Самі олігархи нерідко мусили прислухатися до вимог бойових груп і часто платили життям за порушення цих вимог, не кажучи вже про офіцерів армії та керівників робітничих каст.

Ці організовані месники додержували суворої справедливості. Найцікавіші були їхня безсторонність та судова процедура. Вони ніколи й нікого не засуджували похапцем. Затриманого бойовою групою приводили на суд і давали йому змогу захищатись. Якщо він бажав, йому дозволялося мати на суді оборонця. Але якщо інакше не виходило, то влаштовували заочний суд, як от у справі генерала Лемптона. Це було в 2138 р. Генерал Лемптон був, мабуть, найкровожерніший кат з усіх, яких тільки мала Залізна П’ята. Бойові групи сповістили його про те, що над ним відбувся заочний суд, який визнав його винним і засудив його до страти. Звістку про це він одержав після того, як його було тричі попереджено, що він повинен припинити знущання з пролетаріату. Він ужив безліч запобіжних заходів. Минали роки, і бойові групи марно намагалися виконати свій вирок. Один за одним члени бойових груп гинули в спробах виконати той вирок. Олігархія безжально страчувала цих героїв. Саме в зв’язку з замахом на генерала Лемптона було відновлено розпинання на хресті як законний спосіб страти революціонерів. Але все ж таки й цього ката дістала рука бойової групи в особі Медлін Прованс, тендітної дівчини сімнадцяти років, яка для здійснення свого наміру цілих два роки служила в його палаці за швачку. Медлін Прованс померла в самотньому ув’язненні після тривалих і страшних тортур. Тепер вона стоїть у нетлінній бронзі в Пантеоні Братерства, в чудовому місті Серлі.

Ми, що нічого не знаємо про ті криваві вбивства, не повинні суворо судити героїв бойових груп. Вони віддавали своє життя за людство, ніяка жертва не була для них завелика, а невблаганна необхідність змушувала їх лити кров за тих кривавих часів. Бойові групи були на тілі Залізної П’яти болісною раною, якої вона ніколи не могла загоїти. Евергард був засновник цієї своєрідної армії. її успішна трьохсотрічна боротьба свідчить, як мудро він її організував та яку міцну підвалину заклав для переможної боротьби майбутніх поколінь. До певної міри, організація бойових груп — це найбільше досягнення Евергарда, вже не кажучи про його видатні заслуги як теоретика й вождя революції.

86

Таке саме становище було в Індії в XIX ст., за часів британського панування. Мільйони індійців помирали з голоду, пограбовані англійськими колонізаторами, а ті мало не на трупах улаштовували пишні паради та свята. В наш час нам залишається лише червоніти за вчинки наших предків та втішати себе тим, що капіталізм був такий же закономірний етап соціальної еволюції людства, як колись був етап мавпи. У своєму розвитку від нижчих форм органічного життя людство неминуче мало пройти ці етапи, несучи на собі той бруд, який пристав до нього і який нелегко було скинути.

87

«Люди на дні прірви» — перший ужив цього виразу англійський письменник Г. Уеллс наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя. Уеллс часто писав як соціальний пророк, — тверезий, прозірливий і водночас щиро людяний. До нас дійшло багато уривків його творів, а дві найголовніші його книжки — «Передбачення» та «Розвиток людства» — збереглися цілком. Уеллс, як видно з тих книжок, задовго до олігархів передбачав, що буде збудовано диво-міста, які він називав «містами насолод».

88

Евіс Евергард писала для своїх сучасників і тому не згадує про те, чим закінчився процес депутатів-соціалістів, звинувачених у державній зраді. В рукопису можна натрапити багато таких пропусків. До суду було віддано п’ятдесят двох депутатів-соціалістів. Усіх їх визнано винними. Можна лише дивуватись, що жодного з них не засудили до смертної кари. Евергарда та ще одинадцятьох, серед них Теодора Донелсона і Метью Кента, засуджено до довічного ув’язнення. Інших засудили до різних термінів — від тридцяти до сорока п’яти років, а Артур Сімпсон, про якого згадує авторка рукопису, дістав «лише» п’ятнадцять років, тому що був хворий під час вибуху. Він умер нібито з голоду в поодинчій камері. З ним повелися так жорстоко через його непогамовну вдачу та палку й нестримну ненависть